Глава 10

Глава 10

— ...же хворий сучий син, що з тобою?!

Заросле обличчя Моріса дивилося згори.

Офіцер Рімм загубився. У просторі, у власній голові. Біле світло лампи зверху знищувало будь-які спроби осмислити щось.

— Вставай… Чуєш?

Йому дали ляпаса.

Плоть детектива Даймонда догорає в купі сміття. Невідома тварюка тисне гострим нігтем прямо на мізки. Людина не витримує.

Бах.

Червоне мариво. Мертва Соня. Цифри. Забитий ніс і падіння з крісла.

— …Чуєш мене?!

Нік часто закліпав очима. Повернувся до тями.

— Що сталось? — чужим голосом запитав він.

— О, нарешті. Ти вирубався прямо за столом, гепнувся на підлогу. Тебе температурить конкретно, — відповів журналіст, відходячи від лежачого на підлозі поліцейського.

Нік обперся на лікті. Під ним була якась стара куртка. Моріс Кобейн навіть не поклав його на ліжко, просто кинув на підлогу ганчірку і перекотив його туди.

Прекрасно.

Нік хотів щось додати, але супутник продовжив:

— Мені теж в моменті стало недобре, біль потилицю прошив. Тоді ти впав. Зараз трохи попустило.

Патрульний із зусиллям піднявся на ноги. Легше не ставало. Він подивився на похмурого писаку і спитав:

— Є у тебе аптечка тут? Мені б жарознижувальне випити. Терміново. І краплі. Будь-які. Краплі для носа…

— Подивлюся зараз.

Кобейн потрусив головою. Похитнувся.

— Ти ж розумієш? Тепер воно впливає і на нас, Бігун. Воно відчуває нас.

Журналіст не відповів. Пішов діставати сумку з ліками.

* * *

Подальші події розвивалися стрімко: з’ївши кілька таблеток з аптечки журналіста та нарешті закапавши ніс чимось незрозумілим, Нік умив обличчя брудною водою. Зібрав документи до купи і вручив це все Бігуну, щоб той сховав до кишені свого плаща.

Вони більше не обговорювали те, що сталося. Обидва все чітко відчули. Сприйняли натяк невідомого ворога. Часу їм залишалося мало.

Зовсім скоро їх наздожене доля бандита, що вчора застрелився посеред вулиці, або щось схоже. Куля в голову. Зупинка серця.

Невидима сила хотіла витиснути мізки, як пасту із тюбика. Мислити було важко, говорити теж, тому що слова губилися. Пробігали геть, немов рекламна стрічка, не залишаючи після себе жодного розуміння чи сенсу.

Вони йшли вздовж коридору зі списаними стінами. Сумнівні гасла, непристойності. Хтось накреслив на вологому бетоні потворну хижу морду. Ще недавно Нік бачив її у відображенні скла нічного трамвая.

Навколо відбувався рух, сновигали люди, але зараз Нік не бачив їх. Тільки постаті, невловні примари. Вони наближалися — але не могли торкнутися тіла патрульного. Безликі та відчужені. Випадкові. Пливли повз.

Нік зосередився на тому, щоб не впасти й не втратити з поля зору головну мету — металеві двері темно-сірого кольору.

— Куди ми йдемо?

— Розібратися з цифрами… Тут… Вона допоможе…

Кобейн зупинився біля дверей однієї з квартир на першому поверсі та постукав. Відчинили не одразу. Журналіст гримнув ще раз, і в отворі нарешті з'явилася жіноча білява голова із заспаним обличчям:

— Що треба? Хто?

— Лано, відкрий. Це Моріс. Дам грошей і піду, — відповів Бігун з награною легкістю в голосі.

Йому було важко. Молода худорлява дівчина відкрила важкі двері й упустила прибульців досередини. Вона пильно дивилася на офіцера Рімма. Для неї він — чужинець.

Журналіст дістав із кишені зім'ятий папірець, простягнув дівчині:

— Пташко, як гадаєш, що це за циферки? Я розумію, ти школу не закінчила, але твої мізки до відмови набиті цікавими знаннями. Я дам тобі двадцятку...

— Сорок давай.

Нік не дозволив відкрити рот Морісу для нових «любощів» та відповів замість нього:

— Ми згодні.

Білява дівчина кивнула. Вона продовжувала дивитися на патрульного. Проникливо, холодно. І цей погляд сковував. Нік спіймав себе на тому, що йому моторошно заглядати всередину її невинних блакитних очей.

— А він хто такий? Що шукає?

— Дружбан мій закадичний.

— Себе, мабуть, шукає? Вже пізно.

— Прямо в серце, сестричко. Тьфу.

Журналіст не соромлячись плюнув на підлогу слиною рожевого кольору. Тут же розтер підошвою черевика.

Яка мерзота.

В іншому кінці кімнати за столом, на якому знаходився стаціонарний комп’ютер, сидів андроїд у сорочці й коричневому картатому піджаку. Штучні вуса з’їхали з-під носа вбік, а ліве око весь час тремтіло.

— Будь ввічливим до моєї Лани.

— Вибач, старий, я не помітив тебе... — відповів Кобейн, закашлюючись.

Квартира була завалена химерними пристроями й мотлохом, усе це лежало просто на підлозі, поряд із звичайним сміттям. Приміщення освітлювали кілька кварцових ламп.

Дівчина кілька секунд розглядала папір з числами 15. 34. 67. 9. 9. 1., позіхала. На ній був лише бежевий халатик.

— Ну мені здається, це «Око-ІІ»... Рідненький, а ну ти подивися! — Дівиця підбігла до андроїда й тицьнула йому папірець. Той багатозначно хмикнув, потім ствердно кивнув.

— Так, це точно друга модель.

Мабуть, страдницький вигляд візитерів дівчина сприйняла за нерозуміння, тому одразу вирішила доповнити:

— Це дані для спеціального приладу лягавих під назвою «ЗЛ-РЕНТГЕН-А», ну, для вилову особливих громадян. Що, не зустрічали таке ніколи?

Бігун кивнув, запхав папірець назад до кишені:

— Дідусю, немає у вас тут випадково такого «Ока»? Мені дуже треба.

— Ти правильно зробив, що прийшов у гості до старого друга, хоча година вже вкрай пізня. Або рання. У мене все є. І цей чудо-прилад теж у наявності. Ось так от пощастило! Недавно один хороший хлопчина віддав. Лягавий, — подав із-за комп’ютера голос «дідусь». — І я бачу, що пристрій вам потрібен прямо зараз? Сильно-сильно потрібен?