Глава 9

Глава 9

Холодний відстійник у смердючому й занедбаному кублі, де мешкають повні відморозки, наркомани. Ось як можна було назвати потаємний притулок журналіста.

Дев’ятиповерховий будинок — незатишна комуналка. Вона вростала прямісінько в землю, немов древній чужорідний гриб.

Нік ніколи ще не бачив настільки паршивого житла, хоча проживав в Енджелсі завжди. На виклики теж, бувало, вони зі стариною Монком приїжджали у схожі місця, але цей дім був поза конкуренцією.

Повсюди — лабіринти труб та дротів під стелею. Вода капає зі стін, шматки цегли під ногами лежать, бите скло. Голоси людей з кожних дверей лунають, з кожного отвору.

Нік крокував за журналістом по сирому коридору і пчихав все сильніше. Квартира Бігуна знаходилась в підвалі, як він сам сказав — на нульовому поверсі. Вони увійшли всередину, Моріс швидко зачинив двері та увімкнув світло.

— Почувайся як вдома, можеш в туалет сходити, можу тобі чаю дати. Ти виглядаєш паршиво.

Нік нічого не відповів. Його міцно «розбирала» хвороба. Він огледівся трохи, очима знайшов стільчик. Сів на нього.

Квартира — наче прихисток юродивих. Щось, що вже пережило тотальний обвал і знищення. На стелі — тріщини, на стінах — краплі води. З під крана тече іржа.

Стіл, ще декілька стільчиків, перекошене ліжко. Все це — як зі смітника. Зате світло лампочки на стелі — сліпучо біле, ніби в реанімації.

Нік усіма силами намагався гнати від себе будь-які думки про скоєне цієї ночі. Голова, обмотана червоною сорочкою, ввижалася йому на вологих стінах квартири Бігуна. Розтікалася кривавою плямою. А потім спалахувала в полум’ї.

Не можна думати! Зараз весь акцент на розслідуванні. І на тому, щоб журналіст не вчинив якоїсь підлості. А вже потім — все інше.

…Можливо, остання доба ще встигне спалахом відобразитися на його нервовій системі в майбутньому.

…А може й ні.

Долаючи страшенний головний біль, Нік вдивлявся в каліграфічні записи щоденника детектива, поки журналіст вмикав комп’ютер. Шмарклі все норовили витекти на папір.

— Ей, патрульний, ти флешку зчитати можеш? — поцікавився Кобейн, вочевидь маючи на увазі модифікатори у тілі.

— Ні, я не настільки багатий, та й не хотів би вміти.

— Зручно ж.

— Дуже зручно, особливо якщо вірус занесе в мізки.

— Ну, — зітхнув Бігун, — тоді доведеться ризикувати компом.

* * *

Нік потрохи вивчав записи Даймонда. Ось що той писав:

«Ніколи не вів щоденників, та й зараз відчуваю себе ніяково, бо це — дурнувате заняття. Але хочу зафіксувати думки на папері. Писати в цифрі не буду, відстежать свої ж і засміють.
Чокнутим будуть вважати. Коллінз вже покрутив мені біля скроні. Ну що ж, спробую розібратися власними силами.

Я п’ять років працюю у соцвідділі. Минулого тижня якраз виповнилося. Можливо, я якийсь не такий, але мене дійсно турбують життя і долі місцевих. Це правда. Не буду тут скигління розводити. Писатиму далі, коли буде про що.»

«Говорив з Коллінзом та Бланком знову. Не слухають. Беруся один. Хлопці підігнали матеріали. Взагалі дістав їх без проблем, тобто будь-хто з вулиці міг би теж зайти і отримати що хоче, достатньо тільки трохи фантазії проявити. Безлад. Система згнила. Господи, вбережи нас.»

«...це стосується всіх родичів і близьких жертв. Виглядають втраченими, страждають від головного болю. Більшість жителів району скаржаться на погане самопочуття. І мені погано вже два дні. Хоча я не живу в Енджелсі, ніколи там не проживав. Тоді як це можливо?»

«Враження, що кожне місце злочину залишає слід. Вростає в психіку. Вчора схопило серце, коли оглядав ту дівчину. Не можу забути її відкрите тіло з ненародженою дитиною всередині. Я знову почав пити.»

«Остаточно розсварився з Марією, ледь не зірвався на Бланка. Хотів вибити йому зуби. Щось не так, я постійно злюся, відчуваю себе спустошеним. Важко. Погані думки. Потрібно зосередитися. Ледь примусив себе зробити цей запис та продовжити працю. Дістало все.»

Нік побіжно читав, сам не знаючи, що вишукує в тексті. Сторінка за сторінкою, спочатку слідчий писав структуровано, давав детальний опис для звітів колег, до яких дістався. Проте чим далі патрульний спускався по тексту, тим більше емоцій знаходив на папері.

«Воно говорити почало. Постійно горить червоним. Тяжко ці слова слухати. Червоне тисне, куди б не подивився — а воно там!!! Я не сперечаюсь. Ненавиджу цю роботу і себе за те, що я вліз сюди. Я йду далі. Пішов ти. Чуєш? Бачиш? Не заб’єш мені баки. Дістану тебе. Вирву з коренем і вимкну.»

«Годину тому у мене пішла кров з носа. В грудях болить. Дістали...»

Ніколас Даймонд далі дуже докладно описував зміни власного самопочуття. Він нікому не розповів про голос у своїй голові, замість цього вирішив почати власне дослідження, яке нікуди не привело. Через декілька сторінок душевних страждань і спогадів про місця злочину, детектив Даймонд зазначив:

«Вранці воно сказало, що все марно і смерті продовжаться. І я теж помру. Цього ніяк не уникнути, воно вже тримає мій мозок в руках. Я вірю. Гнида залізла в мене. Очі провалюються в череп, я не можу вже дивитися на це місто.»

«Сука. Не хочу вести більше щоденник, писати. До чорта роботу, Амадея, відділок і Марію!»

«Воно каже правду.»

«Мені нестерпно.»

«ВИБАЧ МЕНІ ЩО Я ЗНАЙШОВ ТЕБЕ, ВИБАЧ, ПРОСТО ОБЛИШ МЕНЕ У СПОКОЇ, ПОЧУЙ МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬ ПЕРЕСТАЬ Я НЕ БУДУ ТЕЕБЕ ЕШУКАТИ ПРОСТЬО ЗАЛИШ МЕНЕЕБУДЬ ЛАСКА Я НЕ БУУДУ БОРОТИСЯ ПРОСТО ПІДИ Я ННЕ»…

Цей запис був останнім. Далі в щоденнику йшла коротка характеристика всіх опитаних близьких загиблих людей. Нік зробив висновок, що слідчий писав хаотично. В різному стані, в різний час.