Глава 8

Глава 8

Стара вантажівка плавно перетинала перехрестя. Журналіст вів обережно, правил не порушував. Дорогою вичистив ще кілька сміттєвих баків і тепер вони звернули до глухих провулків, якомога далі від центру міста.

Дорога ставала дедалі вужчою, наче хотіла створити перешкоди для машини, загнати чоловіків у пастку.

Стіни будинків тут теж не мовчали. Вони, правда, не шепотіли, але скрипіли, дихали зі свистом. Тремтіли в такт кожному повороту сміттєвоза. Повітря тягнулося липкими нитками, як в’язкий сірий слиз.

Або ж це просто збиралося мокротиння у вже запалених легенях Ніка.

Ніч забрала весь простір собі. Просто так не вирватися, не вийти з неї. Здавалося, червоний погляд пробиває їх наскрізь, немов промені рентгену. Знайшов нових жертв.

— Де ти взяв цей катафалк? — кинув Нік, тримаючи в руках зім’яті папери.

— Ну вибач, граві-кару поруч не було.

— Цю іржаву посудину треба спалити разом із тілом. Їдемо краще в доки. Зараз там порожньо.

Кобейн усміхнувся. У портовому районі кілька місяців тому відбулася бійня, яка й стала початком кровопролитної війни між кримінальними угрупованнями. Кращого місця не знайти.

Нік знав: криміналісти прочісували там усе аж до початку листопада, але зараз у районі порту — тиша. Якщо не рахувати безхатьків та іншого людського скаму.

Залишалося дістатися.

— Я припускав, що Даймонд не стане говорити, але вбивати придурка точно не треба було. На крайняк — споїти. І взагалі... — раптово змінив голос Моріс, зробивши його холодним і гострим. — Я з тобою воджуся тільки через цінну інформацію.

— Я знаю, а ще у тебе револьвер детектива, — спокійно відповів Нік. — Адже ми закінчимо все це без дурниць, правда?

— Думаєш, у мене власного ствола немає?

— Це не відповідь.

— Якщо я скажу, що не брав револьвер. Це щось змінить? Ти мені повіриш? Ото ж бо.

Тоді куди ділася зброя? Нік замислився.

Знову згадав кімнату. Шепіт у стінах, темряву, що сочилася з кожної тріщини винайнятого номера. Він відчув, як щось холодне ковзнуло по хребту. Це не було нічне повітря. Щось інше.

— Зброя була в кімнаті, а потім зникла. Куди? — запитав патрульний скоріше сам себе, ніж водія.

Моріс нічого не відповів. Просто дивився вперед, нервово сіпаючи руль.

Водив бородатий мужик непогано — старий сміттєвоз виринав то тут, то там, тихо заїжджав до темних провулків, а потім з’являвся вже з іншого боку на освітленій дорозі. Було видно, що журналіст знав місто. Нік якось спробував підказувати шлях, однак припинив ці спроби відразу, як Кобейн відреагував:

— Не брини над вухом. Я знаю все, сиди краще тихо. Поки що від тебе одні неприємності.

— Я не хотів. Казав вже. Зате зараз у нас всі дані. Все, що тільки було у детектива, у нас на руках. У цьому плюс.

— А ти, я бачу, не вішаєш носа.

— Моє хвилювання нічого не змінить.

Бігун тільки насупився у відповідь. Втупився похмуро вперед та трохи додав швидкості.

Нік глянув на свої руки. Йому здалося, що він відчуває запах гнилі. І це пахнуть його пальці. Спогад про те, що ними він недавно торкався мертвого чоловіка, ледь не викликав нудоту. Захотілося вимити руки.

Запаху бути не могло з простої причини — закладений ніс нічогісінько не сприймав.

— Слухай, Морісе. Ти відчуваєш це? — вирішив поцікавитися Нік.

— Драйв від пригод? Ні.

— Я про запах. Та й взагалі. Мерзотно ж все виглядає довкола. Очі виїдає. Га?

— Так завжди було, миленький. Ти просто подорослішав.

Журналіст його зрозумів по-своєму і відповів так, як думав.

* * *

Глибокої ночі сміттєвоз з вимкненими фарами в’їхав на територію покинутого порту. Моріс минув огорожу з металевого паркану, хвацько звернув убік, заїхавши всередину однієї з повністю відкритих і покинутих будівель. Це було щось на кшталт великого гаража.

Всередині темно. Нескінченна ніч над містом не просто проникла до порту — вона дихала тут. Важила. Натягувалась на шкіру, немов латекс.

Чоловіки вийшли з салону машини. Намагалися розгледіти бодай щось у цілковитій темряві, прислухатися до оточення; тільки морський прибій, віддалений скрип старих конструкцій і завивання вітру поміж ними. Звідкись ледь доносяться голоси волоцюг.

Кожен скрип металу дряпав серце. Розбурхував тривогу.

Як і домовилися, злагоджено й мовчки вони злили майже увесь бензин зі сміттєвоза в кілька пластикових пляшок, які знайшлися в купі сміття.

Далі Нік і Моріс розділилися, поливаючи бензином стіни будівлі. Нік зміг трохи відчути запах рідини — і та гниль, що тягнулася до його мозку раніше, трохи відступила.

Натомість розхвилювалося серце. Звідкись з’явилося стійке відчуття, що з темряви вже нікому не потрібної будівлі хтось спостерігає.

* * *

Годинник показував 3:41. Вони трохи поблукали вуличками та врешті сіли до трамвая, що слідував нічним маршрутом. Нік запропонував поїхати до нього, щоб обміркувати подальші дії, але Кобейн відмовився. Запропонував інший варіант:

— Є в мене одне місце, але ось після твого візиту туди воно перестане бути таємним. Воно теж в Енджелсі.

Нік не мав енергії сперечатися. Вдома були краплі. Саме ті, що треба, в нічних аптеках потрібні знайти важко.

Йому чомусь здавалося, що якщо чужинець відвідає його оселю — примара мертвої дружини перестане турбувати. Наче буде порушено якусь злісну сакральність.

Закладений ніс і шум у вухах у купі з тілесною слабкістю змушували все частіше замислюватися про постіль та краплі. Його ламало.

Через те що постійно вдихав ротом, офіцер Рімм покашлював. Підвищена температура притупляла сприйняття реальності, все це відбувалося ніби й не з ним, а десь в екрані вічно ввімкненого телевізора в кімнаті.