Глава 7

Глава 7

Детектив Даймонд вів докладний і товстий щоденник свого розслідування. Писав про покійників, про їхніх близьких, якісь дати, цифри, вирізки з паперової карти міста, на якій красувався вже сумно відомий район. Чорною лінією маркера він поєднав усі місця, де були знайдені тіла померлих від інфаркту людей. Був там і багатоквартирний будинок, де мешкав офіцер Рімм.

Червоним, яскраво-оранжевим та синім маркерами детектив підписував місця злочинів, які видались йому дивними: бійки та перестрілки серед простих жителів міста, дивні аварії, побутове насильство, винуватці якого потім потрапляли до психоневрологічного відділення лікарні.

Нік детально розглядав численні написи, хаотично розкидані на аркушах паперу:

«Воно знає, що я шукаю».

«Нестерпно».

«Повинен витримати!».

«15. 34. 67. 9. 9. 1 знайти».

«Я більше не можу».

«Локація!».

Був також на столі і невеликий ноутбук. Першим ділом журналіст дістав звідкись із кишені маленький флеш-диск та запхав його до ввімкненого пристрою.

Комп’ютер тихо загудів. Голоси в стінах принишкли, морок навколо став більш тягучим. Здавалося — зробиш кілька кроків, і він проковтне.

Поки Бігун досліджував, що там приховував ноут мертвого детектива, офіцер Рімм продовжував перебирати папери. Він голосно чхнув, витер рукавом куртки ніс. Бігун відволікся від монітора, покосився на супутника і вже спокійним голосом зазначив:

— Ми обидва сюди увійшли, нас бачили. І піти ми теж повинні вдвох. Вірніше, втрьох. Ми заберемо все, що знайдемо по цій справі. Залишимо після себе просто кімнату зі зниклим постояльцем.

Нік Рімм мовчки кивнув, збираючи всі папери в стопку. А журналіст метикує швидко. Впевнено копирсається в чужому комп’ютері так, наче займається схожим регулярно. Покійник посеред кімнати його не бентежить.

Офіцер Рімм придивився уважніше до новоспеченого напарника. Вся увага Кобейна — в моніторі. Губи щось беззвучно промовляють, очі сіпаються. Міміка змінюється чи то від нервового тіку, чи це просто світло лампи так миготить на його шкірі.

Моріс Кобейн завантажував на флешку все, до чого міг дістатися, всі файли, що потрапляли на очі. Коли завершив — обережно витягнув інформаційний носій. Взяв щоденник детектива, папери... Все це разом із флешкою запхав до неймовірних розмірів кишені плаща. Нік не став заперечувати. Його турбувало інше:

— Треба позбавлятися від тіла.

Бігун глянув і нервово посміхнувся:

— Та ти що? Ось навіть не знаю, звідки в твоїй світлій голові така думка з’явилася. Ну ти глянь на себе — чисто дитя на новорічному спектаклі. Розгублений.

Нік пропустив повз вуха сказане. Все намагався розгледіти в напівтемряві кімнати хоч щось потрібне. Очі зачепилися за простирадло й покривало на дивані.

Моріс тим часом вирішив ще обшукати письмовий стіл…

Коли вони увійшли до закладу, хлопчина за стійкою стояв у напівдрімоті і навіть не намагався розглянути їхні обличчя.

Нік Рімм та Бігун аж ніяк не одразу прийшли сюди. Патрульний збирав інформацію обережно, вишукуючи недорогі заклади та одиноких підозрілих постояльців, схожих на копів своїми звичками.

Удача посміхнулася чоловікам. Після декількох місць шукачі нарешті опинилися в цьому непримітному мотелі. Два поверхи щільно зачинених дверей, підсліпувате світло кількох лампочок під стелею і цей прищавий молодець, що мирно сопів біля стійки; конспірологи-недовірки, чоловіки з повіями, наркоторговці, таксисти, роботяги... Вдень — люди. Вночі — щось інше.

Перевертні.

Патрульний підійшов до маленького вікна і злегка привідкрив штори, щоб виглянути на вулицю. Вікно виходило на задній двір мотелю, що освітлювався єдиним ліхтарним стовпом. Недалеко звідти на парковці стояло декілька автомобілів.

* * *

Спершу вони хотіли просто завернути тіло детектива в простирадло, але дуже швидко від цієї ідеї відмовилися, оскільки його зникнення відразу ж кинеться в очі.

В каламутному світлі від лампи Нік зміг помітити кілька темних плям під ребрами чоловіка, коли ще раз оглядав труп. Це були вбудовані модифікатори.

У тілі детектива, напевне, було ще щось, оскільки тягнути його було важко. Не сказати, що офіцер Рімм до цього тягав мерців, але все ж.

Ось як буває: вчись битися, стріляти, тренуй свої здібності слідчого, купуй кіберзапчастини — а потім помри від випадкового удару об кут ліжка.

На вулиці було порожньо. Абсурдний, проте по-своєму логічний план народився досить швидко.

— Тепер ми в одному човні, Бігун, пам’ятай це, — тихо застеріг Нік, тягнучи тіло до вікна.

Червоною гавайкою він обмотав голову детектива, щоб якщо вона вдариться при падінні, то не залишить кривавого сліду на землі. А ще — не хотілося заглядати в обличчя покійника. Після кінчини Соні він зрозумів: мертві хочуть повернутися. Не можуть цього зробити — тому зі злістю тягнуть до себе живих, які заглядають їм до очей.

Моріс Кобейн якось презирливо гмикнув, не відповів нічого. Він ретельно витирав носовою хустинкою Даймонда їхні відбитки на меблях, на дверній ручці. Потім стіл. Ноутбук. Завершивши, журналіст теж підійшов до вікна:

— Викрадемо машину. Детектива — всередину. І все. Я — на вулицю, а ти чекаєш тут. Під’їду під вікно.

Нік дивився на Моріса виряченими від подиву очима:

— Ти здурів?! Піти хочеш? Залиш мені всі дані. І тоді йди.

Вони зіткнулися поглядами, але офіцер Рімм не став грати в «хто кого передивиться», просто відвернувся. Через кілька секунд тиші Моріс поцікавився:

— І як ти потім із паперами виберешся? Все розгубиш із вікна.

— Тоді давай флешку.

— Нащо?

— Це гарантія, що ти повернешся.