Глава 6

Глава 6

— ...Моріс Кобейн?

— Мої батьки любили класичну музику. Пішли.

У журналіста були при собі значок приватного детектива і ще декілька посвідчень у кольорових обкладинках.

Цікаво, ким він ще прикидався в гонитві за сенсаціями та інтригами?

У тому, що Моріс — точно така ж «липа», як і Бігун, Нік не сумнівався. Але зараз його голова була зайнята іншим. Пістолет він, отже, не забув, а от краплі для носа — залишив удома. Дихати важко. Носовички тут не допоможуть.

Пошуки Ніка Даймонда зайняли декілька годин. Бігун уже перестав заганяти в себе алкоголь і перейшов на каву. Нік теж випив чашечку. Чоловіки передчували, що ніч буде довгою.

Попри відносну засекреченість домашніх адрес поліцейських, буквально напередодні офіцеру Рімму вдалося роздобути дані про домівку детектива. Це й було перевагою безладу в поліції: так, ніхто ні за що не відповідає, всім на все плювати, але це й можливості відкриває цікаві.

Загальна байдужість — такі настали часи, як казав собі інколи офіцер Рімм.

Взагалі, у цій справі з Енджелсом на місці інших поліцейських він поводився б точно так само. Але Нік у цьому собі не зізнавався, та й не усвідомлював до кінця. Він щиро злився на відділ У. з відділом С. за їхнє небажання розбиратися з проблемою.

Вони вийшли з «Тесли Плюс», коли на вулиці було майже темно. Мокрий сніг більше не падав, але вулицями розгулював холодний поривчастий вітер.

— Ти що, пропонуєш заявитися до нього додому удвох? — запитав Нік, застібаючи куртку і кривлячись від холоду.

— Милий мій, здається, це твоя дружина померла недавно, а не моя. Ти повинен підстрибом до цього шановного пана нестися! Мені теж треба з ним побалакати. Якщо вже так зорі склалися.

Нік розумів, що розмова з детективом потрібна зараз, коли у нього з'явився однодумець. Вдвох буде легше переконати. Достукатися.

Цього разу скористалися тролейбусом, зробили дві пересадки. Вечірнє місто — пекельне видовище. Неонові вивіски мали б уночі сяяти яскравіше — але Нік помітив, що відбувається навпаки. Величезні вітрини, рекламні плакати, таблички біля нескінченних розважальних закладів наче тьмянішають. Вулиці потопають у темному червоному світлі, а нав’язлива реклама імплантів, модифікаторів перетворюється на щось неправильне, майже демонічне.

«Будь здібним хлопчиком та отримай похвалу від Неї — встанови собі титановий член!»

«Ми усі згниємо в труні. Але ти — зробиш це блискуче! Хромовані деталі на будь-який смак, для всіх».

«Скоро — кінець. Встигни стати парафіянином Храму Чистоти Андроїдів. Поки ще не пізно, поки плоть не згоріла у полум’ї очищення. Діють знижки!»

Удень — усміхнені обличчя на плакатах. Після заходу сонця — химери, що затягують у пекло.

Ця реклама оживала. Вивіски мигали словами, яких не було там вранці. Неприємні образи легко долали межі неонових рамок. Хотіли поглинути. Роздерти. Сочилися, немов кров з відкритих ран.

Здавалося, що неон не миготів, а конвульсивно кліпав. Відбивав щось азбукою Морзе. Натякав, хотів сказати, хоч і не мав язика.

Тексти горіли у голові ще довго після прочитання. Не змивалися водою з очей.

Він усе дивився на оголошення, запалені очі пекли від нав’язливого кольору крові й пригнічення. Офіцер Рімм усе не міг збагнути, де саме його хворобливе марення під температурою переплітається з реальним світом.

П’ятиповерховий затишний будинок знаходився в одному з благополучних, пристойних районів. Тут вважали за краще осідати дрібні бізнесмени, також тут жило кілька іменитих спортсменів минулого. Ну і дехто зі служителів закону. Куди ж без них?

Пара багатоквартирних будинків та особняки: напевно, в такому місці добре зустрічати пенсію.

І навіть тут усе потопало в червоному неоні. Прокляття якесь.

Дружина детектива Даймонда, як виявилося, сама не знала, де чоловік. Вона виглядала так, наче прокинулась не сьогодні, а десь тиждень тому. Не спала. Під очима — великі синці.

— Я не знаю, де він, — майже шепотіла вона, виглядаючи у дверний проріз. — А ви хто?

— Я Френсіс Берроуз, дорожня поліція. Це мій колега Нік Рімм, патрульна служба, — показавши значок, привітно посміхнувся журналіст.

— То що вам треба?

Жінка навіть не поглянула на посвідчення.

— Хотіли певні деталі уточнити по одній справі, якою Ніколас займається. На роботі ваш чоловік не з’явився, ми й додзвонитися не змогли… От, ну ви не тривожтеся. Просто він знадобився нам терміново... Як тільки пан Даймонд вийде на зв'язок, я відразу вам повідомлю! — пообіцяв Моріс Кобейн, підбадьорюючи жінку.

Він ледь помітно кивнув офіцеру Рімму, мовляв, пішли, не затримуємося.

Жінка ніяковіла. Було видно, що вона хоче зачинити двері, але водночас тягнеться до незнайомців — тому що вони промовили ім’я її чоловіка, який зник.

Але Бігун і Нік попрощалися, залишивши її наодинці з сумнівами.

Тут було тихо. Присутність людей видавало тільки світло в численних вікнах та автомобілі, що зрідка проїжджали повз. Кобейн знову курив, похмуро дивлячись на вікно п’ятого поверху, де знаходилася квартира Даймонда. Вони все ще стояли під будинком.

— Отже, детектив давненько не бував удома. І на роботу не з’являється. Не підіймає слухавку. Можливо, навіть не живий, — озвучив свої думки Нік.

— Може. А може, живий, але вирішив від усього світу заховатися. Ну ми його витягнемо.

— Треба підняти інформацію по забігайлівках і готелях. Дешеві місця, без жодної зірки. Якщо з якоїсь причини Даймонд утік від начальства і дружини, можливо, ми знайдемо його в знятій кімнатці.

— Пропонуєш шукати голку в копиці сіна? І маєш для цього ресурси? Я от не дуже. Місто велике, — відмітив Кобейн, знову недовірливо озираючись.

Погляд журналіста ковзав вікнами дому. По самотній парковці. Він оглядав пішоходів, очі його розплющилися настільки, наче він бачив щось, що нікому ніколи не зможе пояснити.