Глава 5

Глава 5

Офіцер Рімм вперше за довгий час вирішив скористатися громадським транспортом. Він взагалі рідко кудись вибирався, окрім роботи — його мало що цікавило в житті.

Інколи відчував себе механізмом.

На вулиці — сльота, противний вітер, що до самих кісток дістатися прагне. Нутро автобуса напівпорожнє: сімейство з немовлям, двоє чоловіків та брудний бездомний робот із випалим оком. Синтетичний орган зору повиснув на тонкому дроті, що мав би бути нервом. Нік відвів погляд — андроїд-безхатько викликав відразу.

Офіцер Рімм намагався розгледіти бодай щось крізь брудне скло. Сірі стіни, безкінечний потік снігу з небес. І тремтяче відображення власного обличчя; задивишся довше, ніж треба — побачиш потвору з посмішкою від вуха до вуха.

Невже це він?

Нік протер очі. Позіхнув. Не існує жодних чудовиськ у відображенні. Це все застуда. Температуру б поміряти…

Його пульс бився об скроні так, наче кров намагалася вирватися зі смертного тіла та пролитися в салоні цього клятого автобуса. У грудях — боліло. Тиснуло. Виривалося назовні й відчувалося як передвісник подальших проблем.

Коли місця призначення було досягнуто, Нік залишився єдиним пасажиром.

Дивна річ. Сьогодні прямо перед ним якийсь психопат виніс собі мізки. Страшне, противне видовище. А все одно не врізалося воно в пам’ять — там усе ще лежала Соня. Мертва дружина лякала більше, ніж те, що він бачить щодня.

Думки патрульного весь час крутилися довкола Соні, чортового насморку і «Тесли плюс». Саме так називався бар, куди він прямував. Звичайно, це не були відомі на все місто «Неонові примари». Значно дешевше й гірше.

П’ятниця. Вечір. Нік розраховував на зустріч з однією особою.

Офіцер Рімм замовив собі чай, зайняв столик у самому кутку невеликої зали.

Тихо тут. Лише мляві балачки, занурені у меланхолійний сум, тягнулися до вух Ніка. Скарги на життя, на безнадійність ситуації в країні. Безмежна туга за вчорашнім днем, що вже не повернеться.

Він заплющив очі, зробивши ще один ковток чаю. Цікаво, він справді чує цей гомін? Це люди промовляють? Чи вже сам бар?

Кращі роки життя позаду. Нічого не приносить трепету чи радощів. Соня — більше не його. Вона змінилася після смерті. Нависала зверху. Чіпляла накриті простирадлами дзеркала.

Вдома — вічна порожнеча. Телевізор транслює. Офіцер Рімм боявся його вимкнути. Що його жахало більше: примарна присутність мертвої коханої, чи тиша власного мозку?

Хвилин через двадцять до закладу зайшов дебелий чоловік у потяганому плащі. Немов із опудала здер цю одежину.

Він завжди приходить по п’ятницях — так люди казали. Давно не бритий і злий, чоловік сів за барну стійку. Замовив випити.

Людей у «Теслі плюс» було не особливо багато; через увесь цей безлад, що влаштовує криміналітет останнім часом, обивателі частіше норовили додому забитися, а не відвідувати бари.

Неголосно грала музика, що несла сумні голоси відвідувачів немов на морських хвилях. Колисала Ніка, навіювала дрімоту. Темно, тихо. Офіціантів — не видно. Коли ж вони встигають замовлення розносити, а коли йому самому чай принесли?

Нік Рімм підвівся. Непоспішаючи підійшов до неголеного чоловіка, запропонував присісти тому за свій столик.

— А ти хто такий? — відразу уточнив тип у плащі.

— Я той, хто шукає те ж, що й ти. І ця розмова тобі потрібна. Пішли.

Нік повернувся до свого столика. Сів. Втупився на небритого мужика. Той секунду вагався, ще трохи надпив свій напій зеленого відтінку. І врешті підійшов до столика разом зі склянкою в руці. Розмістився навпроти Ніка.

— Все, що в Енджелсі. Дивні смерті, затьмарення розуму, аварії. Ти ж цим займаєшся, Бігуне? Шукаєш інформацію? — одразу почав з головного офіцер Рімм.

У темних очах співрозмовника не спалахнуло цікавістю. Виглядав він втомлено, похмуро. Нічого людського. Лише смуток і злість.

Бігун схрестив руки на грудях. Відповів питанням на питання:

— Ну навіть якщо й так, що ти мені можеш запропонувати?

— Близька мені людина померла нещодавно. Все той же район. Я впевнений, що існує зв’язок. Ніхто не хоче займатися.

Ходили чутки, що цей мужик одного разу зміг утекти від цілої зграї роботів-собак. А інші стверджували, що в минулому він займався бігом на професійному рівні. Так чи інакше, прізвисько говорило саме за себе — Бігун. Журналіст із сумнівною репутацією, подейкували, знав багато про місто, через багато що пройшов. Слава — минає. Скандальних інтерв’ю та свіжих публікацій усе менше. Ім’я Бігуна покинуло язики пліткарів. Подейкували, що його міцно притисли до стінки серйозні люди після одного розслідування.

Свої дані Бігун раніше залишав майже скрізь. Візитівки з номером для зв’язку були й у їхньому відділку; мужик прагнув бути почутим до самого кінця. Але тепер — авантюрист зламався. Повільно перетворився спершу на міську легенду, а потім і на міського божевільного.

Втім, а чи буває по-іншому?

— Інтерв’ю з убитими горем родичами — не мій профіль, — каже Бігун та злодійкувато озирається довкола. — Але якщо ти можеш мені розповісти дещо цікаве, ми порозуміємося.

Клюнув. Зацікавився таки. Добре.

Офіцер Рімм почав говорити. З того самого дня, як Соня померла, Нік усі свої спостереження і думки записував. Ніхто не хотів його слухати, а начальство тільки дратувалося. Він писав, виривав потім ці аркуші зі свого блокнота, викидав у смітник. І так по колу.

Бігун цікавився тим, що відбувається в Енджелсі. Нік дізнався про це випадково, буквально за день до смерті дружини. Журналіст, видно, в черговий раз вирішив пробити броню байдужості людей, що мали б відповідати за безпеку городян. Захотів поспілкуватися з кимось у поліції, заглянув до патрульної служби. Його відправляли геть. Слухати не хотіли. Тому Ніку здалося, що думка поговорити з цим авантюристом є доречною.