Глава 4

Глава 4

Зараз він частково затуляв собою стіл, на якому знаходилося все, що він зміг зібрати, усі сформовані висновки. Папери — як розтин безликих жертв. Вивернуті нутрощі нерозгаданої таємниці.

Насправді зараз детектив би точно не відмовився від безкоштовної випивки. Можливо, варто все ж побалакати з ними? Хоча б із цим копом… Та й полишити нарешті цю кімнату.

Ні. Не можна. Кімната не відпустить вже.

— Я можу вийти, — не образившись, запропонував бородатий. — Хоча я б теж хотів поговорити. Це недовго, всього десять хвилин — і ми обоє заберемося геть.

— От і виходь, поки ти це здатен зробити, — тихо прошипів Даймонд.

Він не погрожував. Скоріше застерігав. Бо вже відчув на собі дотики невидимих рук, що тягнули його, затягували кудись углиб. Ноги наче як ще тримали тіло на підлозі — а душа вже линула в пекло, як ліфт, що зірвався з троса.

— Вийду, — легко погодився Кобейн. — Поговоріть тоді з паном Ріммом.

— Я не займаюся більше цим, балакати нема про що. Але побуду хорошим хлопцем і зараз дещо озвучу. А ви послухайте й почуйте. Обоє. І ти, Рімм, ну і ти, пан Кобейн. Чи як там ти себе зараз називаєш. Ніхто не буде копирсатися в цих справах. Патрульний, з Енджелсу можеш переїхати, якщо боїшся за себе. Твою дружину не поверне ніхто, ніхто нічого не зробить. Мені шкода. Поки ви ще самі в порядку, поки ця мерзота не взялася й за вас — заспокойтеся та валіть звідси разом попід ручку.

— Яка мерзота? — одразу уточнив бородатий журналіст. — Що відбувається з районом?

— Тебе взагалі закрити на декілька діб потрібно, висерок, — детектив Даймонд підвищив голос. — Скільки ти бруду в своїх статтях лиєш, дивно, що тебе ще не грохнули. Все, що я тобі казав — потім ти перекручував. Забув? Нагадати?

— Буде тобі, детективе. Я гнилий журналіст, ми обоє це знаємо. Але зараз ми реально хочемо розібратися у справі, ніхто ж не візьметься. Ти ж теж копаєш.

— Залишайте ці забави й займіться чимось іншим. Я попередив. Тепер можете йти. Жодної інформації не буде. Тому що її й немає.

— Ми можемо купити вам випивки, можемо заплатити, — запропонував патрульний.

У відповідь Ніколас Даймонд розсміявся.

— Випивка, гроші. Отже, я геть погано виглядаю. Це з яких пір у патрульних є бабло, га? Досить, я все сказав вам, хлопчики. Зараз ви залишаєте мене. З вами, пане Рімм, я зв’яжуся, коли повернуся на службу, бо я зараз на ній не перебуваю. Мені шкода вашу дружину. Можемо зустрітися, якось побалакати сяк-так, але немає про що. Дійсно немає. Почуйте мене ще раз. Це… це… — детектив замовчав, підбираючи слова. — Це зло. Можливо, воно заспокоїться саме по собі. Не влазьте. Це не мафія, не чорний ринок — це зовсім інше. Відступіть. Ніхто, окрім мене, вам цього не скаже.

— Та ми ж нічого й не робимо. І поганого не хочемо. Можемо просто посидіти спокійно. А випивку запропонували, щоб віддячити за гостинність, — продовжував гнути своє приватний детектив, розмовляючи тихо та вкрадливо, наче з дитиною. — Я обіцяю більше не надокучати та не писати листів.

— Вельмишановний журналіст Моріс Кобейн, пошукайте щось інше для своєї гостросюжетної й дуже важливої статті. Чи що ви там плануєте роздути. Все. До побачення. Що треба — я сказав. І зробив вам послугу.

Язик трохи заплітався, стояти було важко. З’явилося роздратування. Чому вони просто не підуть під три чорти?

Він кинув швидкий погляд на стіни. Тепер вони не просто ховалися в тіні, а були монолітно чорними. Стискалися від напруги. Не хотіли, щоб гості продовжували говорити. Ті самі голоси по той бік стін перестали гомоніти. Тепер вони слухали.

Настільна лампа блимнула. Хворобливо, тьмяно. Як ліхтарний стовп в охопленому чумою місті.

— Детективе Даймонд, ви ж самі зі мною погодилися, що смерті не є випадковим збігом, і що в Енджелсі відбувається щось дивне. Давайте все ж поговоримо. Якщо не хочете зараз, то домовимося на пізніше, — далі намагався достукатися до нього офіцер Рімм, заглядаючи Даймонду через плече.

Другий чоловік посміхався та випромінював приязність.

— Ти погано чуєш, патрульний? Мені до вашого Парто зайти? Чи самому тобі підсрачника дати? Вали нахрін звідси зі дружком-писакою, на нерви мені дієте. Я до вас по-людськи, я попередив. А ви як лайно!

Розмова затяглася. Патрульний налився червоним, але не відповів нічого. Мовчки переглянувся з супутником.

— Ну все. Бісовий алкаш, ну зараз ми тебе розговоримо… — хижо прошипів Моріс Кобейн і зробив кілька кроків до ледве стоячого детектива.

Але алкоголь, схоже, зовсім не позначився на рефлексах поліцейського: спритним рухом Нік Даймонд схопив правою рукою револьвер, що досі лежав на столі в горі паперів. Журналіст завмер. Захвилювався патрульний:

— Гей, гей, заспокойтеся! Детективе Даймонд, опустіть зброю. Мені правда потрібна розмова з вами! Будьте розумні! Заспокойтеся обидва!

«Молодий полохливий і старший запальний. Класичний дует із кінофільмів. Для повної відповідності їм потрібна ще величезна різниця в будові тіла».

Це було б кумедно за інших обставин.

— Забралися звідси, зараз же! І я вдам, що ніколи вас тут не бачив. Провалюйте.

— Ви бачите зв’язок, але вас і слухати не стали. Адже я правий? Адже ви намагаєтеся розібратися навіть зараз, правда ж? — продовжував свій наступ офіцер Рімм.

Робив він це скоромовкою, не відводячи погляду від очей детектива:

— Всі ці люди помирають, одне за одним... Втрачають глузд. Постійні перестрілки, побутові вбивства, масове затьмарення розуму. У цьому районі твориться щось...

— Заткнись! — голосно крикнув Даймонд, перериваючи співрозмовника.

Детектив раптом почав плакати. Сухе тіло похитувалося з боку в бік, весь він тремтів, однак тільки не рука. Дуло револьвера мовчки дивилося то на одного чоловіка, то на іншого.

Тут до розмови доєднався другий, який представився Морісом Кобейном. Говорив він підкреслено спокійно: