Глава 4

Глава 4

Зараз він частково затуляв собою стіл, на якому знаходилося все, що він зміг зібрати, усі сформовані висновки. Папери — як розтин безликих жертв. Вивернуті нутрощі нерозгаданої таємниці.

Насправді зараз детектив би точно не відмовився від безкоштовної випивки. Можливо, варто все ж побалакати з ними? Хоча б із цим копом… Та й полишити нарешті цю кімнату.

Ні. Не можна. Кімната не відпустить вже.

— Я можу вийти, — не образившись, запропонував бородатий. — І ваше Червоне не образиться. Хоча я б теж хотів поговорити. Це недовго, всього десять хвилин — і ми обоє заберемося геть.

— От і виходь, поки ти це здатен зробити, — тихо прошипів Даймонд.

Він не погрожував. Скоріше застерігав. Бо вже відчув на собі дотики невидимих рук, що тягнули його, затягували кудись углиб. Ноги наче як ще тримали тіло на підлозі, а душа вже линула в пекло, як ліфт, що зірвався з троса.

— Вийду, — легко погодився Кобейн. — Поговоріть тоді з паном Ріммом.

— Я не займаюся більше цим, балакати нема про що. Але побуду хорошим хлопцем і зараз дещо озвучу. А ви послухайте й почуйте. Обоє. І ти, Рімм, ну і ти, пан Кобейн. Чи як там ти себе зараз називаєш. Ніхто не буде копирсатися в цих справах. Патрульний, з Енджелсу можеш переїхати, якщо боїшся за себе. Твою дружину не поверне ніхто, ніхто нічого не зробить. Мені шкода. Поки ви ще самі в порядку, поки ця мерзота не взялася й за вас — заспокойтеся та валіть звідси разом попід ручку.

— Яка мерзота, про яке Червоне ви говорите? — одразу уточнив бородатий журналіст. — Що відбувається з районом?

— Тебе взагалі закрити на декілька діб потрібно, висерок, — детектив Даймонд підвищив голос. — Скільки ти бруду у своїх статтях лиєш, дивно, що тебе ще не грохнули. Все, що я тобі казав — потім ти перекручував. Забув? Нагадати?

— Буде тобі, детективе. Я гнилий журналіст, ми обоє це знаємо. Але зараз ми реально хочемо розібратися у справі, ніхто ж не візьметься. Ти ж теж копаєш.

— Залишайте ці забави й займіться чимось іншим. Я попередив. Тепер можете йти. Жодної інформації не буде. Тому що її й немає.

— Ми можемо купити вам випивки, можемо заплатити, — запропонував патрульний.

У відповідь Ніколас Даймонд розсміявся.

— Випивка, гроші. Отже, я геть поганий вигляд маю. Це з яких пір у патрульних є бабло, га? Досить, я все сказав вам, хлопчики. Зараз ви залишаєте мене. З вами, пане Рімм, я зв’яжуся, коли повернуся на службу, бо я зараз на ній не перебуваю. Мені шкода вашу дружину. Можемо зустрітися, якось побалакати сяк-так, але немає про що. Дійсно немає. Почуйте мене ще раз. Це… це… — детектив замовчав, підбираючи слова. — Це зло. Можливо, воно заспокоїться саме по собі. Не влазьте. Це не мафія, не чорний ринок. Зовсім інше. Відступіть.

— Та ми ж нічого й не робимо. І поганого не хочемо. Можемо просто посидіти спокійно. А випивку запропонували, щоб віддячити за гостинність, — продовжував гнути своє приватний детектив, розмовляючи тихо та вкрадливо, наче з дитиною. — Я обіцяю більше не надокучати та не писати листів.

— Вельмишановний журналісте Моріс Кобейн, пошукайте щось інше для своєї гостросюжетної й дуже важливої статті. Чи що ви там плануєте роздути. Все. До побачення. Що треба — я сказав. І зробив вам послугу.

Язик трохи заплітався, стояти було важко. З’явилося роздратування. Чому вони просто не підуть під три чорти?

Він кинув швидкий погляд на стіни. Тепер вони не просто ховалися в тіні, а були монолітно чорними. Стискалися як горлянка від моторошного крику.

— Убий їх! Або ти це робиш зараз, або вони перші встигнуть тебе завалити! Убий, ну!

Наполегливе гарчання й крики раптово обривалися, кімната знову обтягувалася тишею як чорним пакетом. Голоси по той бік стін перестали гомоніти, починали слухати. Очікували.

Настільна лампа блимнула. Хворобливо, тьмяно. Як ліхтарний стовп в охопленому чумою місті.

— Детективе Даймонде, ви ж самі зі мною погодилися, що смерті не є випадковим збігом, і що в Енджелсі відбувається щось дивне. Давайте все ж поговоримо. Якщо не хочете зараз, то домовимося на пізніше, — далі намагався достукатися до нього офіцер Рімм, заглядаючи Даймонду через плече.

Другий чоловік посміхався та випромінював приязність.

— Ти погано чуєш, патрульний? Мені до вашого Парто зайти? Чи самому тобі підсрачника дати? Вали нахрін звідси зі дружком-писакою, на нерви мені дієте. Я до вас по-людськи, я попередив. А ви як лайно!

Розмова затяглася. Патрульний налився червоним, але не відповів нічого. Мовчки переглянувся з супутником.

— Ну все. Бісовий алкаш, ну зараз ми тебе розговоримо… — хижо прошипів Моріс Кобейн і зробив кілька кроків до ледве стоячого детектива.

Але алкоголь, видно, зовсім не позначився на рефлексах поліцейського: спритним рухом Нік Даймонд схопив правою рукою револьвер, що досі лежав на столі в горі паперів. Журналіст завмер. Захвилювався патрульний:

— Гей, гей, заспокойтеся! Детективе Даймонде, опустіть зброю. Мені правда потрібна розмова з вами! Будьте розумні! Заспокойтеся обидва!

«Молодий полохливий і старший запальний. Класичний дует із кінофільмів. Для повної відповідності їм потрібна ще величезна різниця в будові тіла».

Це було б кумедно за інших обставин.

— Забралися звідси, зараз же! І я вдам, що ніколи вас тут не бачив. Провалюйте.

— Ви бачите зв’язок, але вас і слухати не стали. Адже я правий? Адже ви намагаєтеся розібратися навіть зараз, правда ж? — продовжував свій наступ офіцер Рімм.

Робив він це скоромовкою, не відводячи погляду від очей детектива:

— Всі ці люди помирають, одне за одним... Втрачають глузд. Постійні перестрілки, побутові вбивства, масове затьмарення розуму.

— Заткнись! — голосно крикнув Даймонд, перериваючи співрозмовника.

Детектив раптом почав плакати. Сухе тіло похитувалося з боку в бік, весь він тремтів, однак тільки не рука. Дуло револьвера мовчки дивилося то на одного чоловіка, то на іншого.