Глава 3

Глава 3

Детектив Ніколас Даймонд пив. Хотів випалити спиртним те, що зрозумів, і ніяк не міг.

Він залишив свою мініатюрну дружину-істеричку разом із малим сином удома, а сам зняв кімнатку в не дуже брудному мотелі недалеко від центру. Він уже давно повноцінно не спав і не їв, але рівень гігієни підтримував на хорошому рівні, бувши завжди виголеним і добре пахнучим. Це — необхідно, навіть у такій дірі.

Ця кімната існувала поза часом; детектив ізолював себе від світу. Випав із реальності — перестав заглядати в телефон, відмічати, скільки годин чи днів пройшло. Повністю занурився в розслідування. Торкнувся чогось злого — і тепер шкодував.

Життя втікало від нього крізь пальці, і детектив нічого не міг вдіяти. Не міг зупинитися. Вже думав над тим, щоб покинути цей мотель, повернутися на службу. Але щось не відпускало. Чи то власна совість, яка вимагала справедливості. Чи ще щось. Та сама присутність, яку Ніколас відчував поряд із собою.

Голоси чужих людей за тонкими стінами шепотіли прокльони, бажали смерті. Він розпочинав нову пляшку — кричав їм у відповідь. Ті насміхалися.

Спершу телефон дзвонив. До детектива намагалися дістатися знайомі й рідні. Пристрій вібрував, пищав, наче забута кимось дитина в сусідній кімнаті.

Потім він не витримав — вимкнув телефон до чорта. А ще Ніколасу почало здаватися, що на чорному екрані мобільника інколи з’являється чужий погляд.

Над одним із районів міста повисли темні хмари. Побутові вбивства, самогубства, зухвалі пограбування, акти небаченої жорстокості посеред вулиці.

Детектив вважав, що вісім смертей через інфаркт теж не є збігом, що це теж частина невідомого зла.

В Енджелсі серця не зупиняються самі по собі. Це робить хтось невидимий. Терпляче і системно.

Один психіатр, що співпрацює з поліцією, підтвердив між іншим, що останнім часом люди в Енджелсі позривалися з ланцюга. Все нові й нові пацієнти з’являлися в його кабінеті.

Для аптек та приватних клінік — заробіток. Для простих людей — горе.

Все як завжди.

Спершу власниця однієї з аптек померла прямо на робочому місці. До цього — жодних проблем із серцево-судинною системою чи мозком. Однак був присутній постійно пригнічений настрій, депресивний стан.

Далі — бухгалтер: він вчинив розправу у себе вдома, застреливши друга й рідного сина.

Потім упав мертвий. Інфаркт. Казали рідні, що чоловік замкнувся в собі та надто зациклився на негативі.

Найстрашніше завжди відбувалося мовчки. Живе людина, нічим особливо не відрізняється. А потім наче запобіжник клацає — і все. Гострі ножиці в руках. Або кухонний ніж. Чашка ранкової кави з молоком теж може стати інструментом моторошної розправи, від якої в молодих копів потім декілька діб кишки крутить.

А ще кілька звичайних роботяг раптово знемогли й померли протягом тижня. Перед цим страждали від головного болю, тривожності.

Потім — молодий фотограф.

Вагітна дівчина.

І нарешті — дружина якогось патрульного.

Передостанній випадок якраз і вибив Ніколаса з колії. Двадцятишестирічна дівчина на восьмому місяці вагітності просто взяла великі ножиці і кинулась на перехожих. Вбити чи поранити нікого не встигла, зате потрапила під колеса автобуса.

В її очах не було зла. Тільки розірвана на клапті тиша. Безмовна фатальність. Що може примусити людину відчувати такий відчай?

Встановили потім хлопці з лабораторії, що серце зупинилося у нещасної якраз за мить до того, як її збила машина. Чомусь саме цей факт здавався детективові важливим.

Не мучилась. Це добре.

І ці ножиці на тротуарі, море крові, понівечене тіло вагітної дівчини на восьмому місяці «пройняли» Даймонда до спинного мозку.

Чому так — він і сам не розумів. Просто стільки болю було у цьому дивному вчинку…

Подія стала останньою краплею, і він просто вирішив зникнути. На роботі — завал, нічого хорошого. Вдома — теж філія психдиспансеру. До біса всіх.

Керівництва детектив не боявся з низки причин, а власна сім’я теж не приносила спокою. Тому він зібрав усі матеріали, що зміг дістати, остаточно відімкнув зв’язок та щільно засів у цій кімнаті з низькою стелею на другому поверсі.

Ніколас Даймонд проживав далеко від Енджелсу, але щось смоктало під серцем. Цікавість, потреба розгадати таємницю. Або просто він був копом старого гартування, хотів знову себе відчути сторожовим псом, що оберігає спокій городян.

Десятки годин безперервних роздумів і самостійного аналізу. Алкоголь. Прислухання до стін. Сперечання з приглушеними голосами, які стверджували, що єдиний вихід із цього мотелю — через лезо і вертикальні порізи на венах.

Врешті, морально спустошений та випалений у своїй душі до тла, детектив Даймонд нарешті все зрозумів.

А ще — усвідомив, що все скінчено. Що голоси праві.

Це було десь о третій чи четвертій годині дня. А пити він почав о сьомій.

Мобільник розбив трохи раніше. Не хотів, щоб чужі очі продовжували його вивчати.

У двері постукали якраз у період «відходняку», коли ясність мислення тимчасово поверталася лише для того, щоб Даймонд знову глушив її алкоголем.

— Мені нічого не треба, відваліть! — гаркнув детектив.

Знову ці вкрадливі мудаки лізуть зі стін. Підштовхують його до непоправного. Хочуть страждань і відчаю.

Нахрін пішли!

Постукали ще раз. Наполегливі. Невже дійсно справжні люди?

— Детектив Даймонд, добрий вечір. Я Нік Рімм, мені потрібно з вами поговорити. Дозвольте увійти.

П’яний детектив повільно піднявся з дивана, підійшов до дверей і привідчинив їх. Виглянув у щілину.

Візитерів було двоє: молодий хлопець у синій куртці і тип трохи старший — у коричневому плащі, бородатий і давно не стрижений.

Обох він, здається, знав. Почуте ім’я теж видавалося знайомим, щось десь він чув таке недавно. Або бачив серед власних записів.