Глава 2

Глава 2

Поліцейський автомобіль нісся сірими вулицями міста. За вікном — бетонний ліс із однотипних споруд, що нагадували Ніку надгробки на цвинтарі.

Офіцер Рімм дістав з нутра салону дробовик, зарядив його, поставив на запобіжник.

Близько десяти людей навколішки стоять посеред вулиці. Голови схилили. Поміж ними проходжуються двоє. Озброєні. Погрожують заручникам.

Появу патрульної автівки ігнорують. Монк різко загальмував, повернув у бік. Напарники вискочили з машини.

— Поліція, кинь зброю, дебіл! — озвучив вимогу напарник.

Він збуджений. Раз по раз облизує сухі губи та вже не може дочекатися моменту, щоб вистрілити.

Власне, більше нічого й не залишалося: на перемовини підозрювані не йдуть, вимог не виставляють. Отже — діяти потрібно згідно з інструкцією. А інструкція говорить: краще мрець і клопоти з паперами, ніж додатковий ризик.

Озброєні чоловіки вешталися з боку в бік, не звертаючи уваги на прибулих копів. Десь у далині вже надривалися сирени інших машин.

Монк повторив свою вимогу. Один із злочинців стрепенувся і раптом втупився в поліцейських. Його погляд — розгублений. Страх сочиться з червоного від напруги обличчя. Наче він сам щойно зрозумів, що опинився десь не там і робить щось не те. Другий продовжував мовчки цілитися в заручників.

Патрульні підібралися ще ближче, як раптом другий чоловік різко розвернувся та навів пістолет на Монка; поліцейський вистрілив першим, тому що жадав це зробити.

Табельний пістолет сіпнувся в руках напарника. Постріл, спалах. Куля вдарила злочинця в груди. Той зойкнув. Упав. Монк поцілив просто в серце.

Підозрюваний, що залишився, перелякано дивився на копів.

З неба продовжував сипати мокрий сніг, чіпкий вітер бив просто в обличчя. Всього на мить напарник офіцера Рімма відволікся на одну із заручниць, що почала кричати. Всього мить — чоловік підносить пістолет. Спершу цілиться в офіцера Монка, а потім прикладає зброю до своєї скроні й натискає на гачок.

Нік не зупинив його. Навіть не спробував. У голові було пусто, як у черепі після розтину тіла.

Поліцейський завмер усередині. Холод скував рухи. Здається, губи чоловіка рухалися, він говорив щось. Ще до того, як пролунав постріл. А очманілі очі були повні сліз.

Ця коротка сповідь, застереження й прокляття незнайомця пройшли повз офіцера Рімма. Натомість він упіймав себе на тому, що все йде правильно. Менше живих — менше клопоту.

Бах. Бризки крові. Люди, що стояли навколішки, починають галас та метушню, якась жінка виє, немов поранений звір. Відчайдушно й моторошно.

Нік так і стояв, тупо тримаючи на мушці злочинця, що вистрілив собі в скроню.

— Якого хріна!? — загорлав Монк, намагаючись заглушити крики заручників.

Він із злою гримасою на обличчі дивився на Ніка, а той лише опустив дробовик і ковтнув.

Прибув ще один екіпаж патрульних. Спроби заткнути божевільних городян не увінчалися успіхом — їх неможливо було заспокоїти. Люди продовжували кричати, дивлячись на навколишній світ хто з огидою, хто з жахом.

Що в їхніх головах, що вони бачать?

Крупні сніжинки все падають на обличчя. Прилипають до шкіри, яка відчувалася задерев’янілою. Монк розмахував руками, щось пояснюючи іншим патрульним. Хтось вистрілив у повітря.

Звичайно, офіцер Рімм облажався, адже тепер їх із Монком чекає цілий ряд не дуже приємних процедур, пов’язаних із новими небіжчиками. А все ж могло обмежитися простим затриманням. От тільки вони обидва зробили вибір свідомо — застосували вогнепальну зброю замість шокера, наприклад.

Річ була в тім, що нещодавно якийсь вилупок нашкрябав непристойне слово чимось гострим на дверцятах патрульної машини й розбив скло. Це трапилося знову ж таки в Енджелсі. Буквально минулого тижня.

Лиходій утік тоді, виявився проворним. Сховався десь у провулках, але офіцер Рімм запам’ятав обличчя. І якось так воно співпало, що цей же засранець зараз втратив глузд, озброївся й пішов кошмарити людей.

Нік сприймав це не інакше, як знак долі.

…Хоча, можливо, це вже інший мудень. Куртка схожа — з чудернацьким візерунком. А обличчя... Це вже несуттєво. А от за подряпини на службовому авто було справді образливо.

Офіцер Рімм знав, що нічим не допоможе в заспокоєнні натовпу. Поліцейський просто підійшов до патрульного автомобіля, сперся на нього, чекаючи прибуття людей з відділу У і швидкої допомоги. У скронях стукало. Знову закладений ніс. Все падає й падає сніг.

* * *
 

Їх не затримали надовго. Виявилося, кілька годин тому сталася велика стрілянина — постраждало кілька цивільних і близько десятка бойовиків угруповань Вернфорта і Альфи. Тому, власне, ніхто не бажав возитися з натовпом збожеволілих роззяв.

Покійників навіть простирадлами не прикрили. Не пройшло й чверті години, як вулицею пустили рух; автомобілі городян байдуже змішували під важкими колесами клапті болота на мокрому асфальті, свіжу кров та шматочки мертвого мозку дурня, що сам у себе вистрілив.

Оформили все як треба досить швидко, обійшлося без головного болю. Парто не виявив жодного інтересу до патрульних. Тільки махнув рукою на офіцера Рімма і сказав, щоб той поки валив додому зі своєю застудою.

Детектив з відділу вбивств, скорчивши кислу міну, поговорив кілька хвилин з Монком та його напарником. Справа обмежилася тим, що з людьми трохи поспілкувався психолог. Лікар душ працював не дуже охоче, не отримуючи навіть найменшої насолоди від цього зимового дня. А заручники щось мимрили, не могли толком пояснити, чому так себе вели.

— Ну ти чого в такий момент загальмував? — запитав Монк у напарника, коли вони вже вийшли зі свого відділку пізніше.

Через похмуру погоду вечір настав швидше, ніж звичайно.

— А якби він не собі в диню, а в мене стріляти надумав?