Глава 1

Глава 1

Смерть дружини стала для Ніка несподіванкою. Вибила його з себе, перемкнула мислення. Похорон відбувся якраз у той день, коли випав перший сніг.

Він дивився, як шматочки чорної землі опускалися на закриту домовину разом із лапатими сніжинками. І чим глибше його Соня опускалася в ґрунт, тим повільніше билося серце. А тепер, здавалося, воно більше не рухається. Зупинилося. Грудна клітка — промерзла. Під ребрами посилилося щось, що шкрябає душу.

Труна входить до холодної землі. Нік дивиться на дружину востаннє. Сніжинки більше не вкривають темно-сіру кришку домовини, гріб тоне в мороці, і його не видно. Нік хоче попрохати зупинити церемонію.

Невже ніхто не бачить цього? Що гріб уже нікуди опускати, що там — темнота без дна, без верху і низу?

Нік трясе головою. Хоче витягнути себе з цього видіння.

З Сонею сталося лихе, вона страждала від головного болю віднедавна. Серце барахлило. Почалися приступи, здали нерви. Дружина перетворилася на чутливий оголений провід, що реагував на все. І навіть більше.

Жінка погасла швидко, пішла з життя несподівано. Коли серце Соні зупинилося, Нік відчув, що зима не просто опустилася на місто, а прийшла назавжди.

Він намагався вберегти дружину від паразита всередині душі, якого прийнято називати депресією. Велика частина спальні була перетворена на декоративну оранжерею з механічними рослинами, де мешкали штучні жуки й цвіркуни.

Стебла та пелюстки живих квітів гармонійно перепліталися з неживою тканиною, і вся ця конструкція переливалася різними кольорами.

Після смерті Соні чомусь замовкли цвіркуни. Зламалися. І тепер квартира потопала в дзвінкому мовчанні абсолютної тиші, яку Нік нічим не міг витравити, як не старався.

Лікар казав, що споглядання прекрасного допоможе. І ліки — теж. Він виписував нові рецепти з антидепресантами, а безодня в душі дружини, як виявилося потім, тільки ставала ширшою.

Соня мертва, а офіцер поліції Нік Рімм — у трясовинні своїх роздумів.

Він знайшов її в ліжку. Одяглася у весільну сукню, мабуть, відчувала, що помре невдовзі. Погляд — порожній та безсенсовний, і це лякало Ніка більше, ніж якби вона заговорила до нього мертва прямо з дерев’яної труни.

Експертиза встановила, що померла Соня від раптового інфаркту міокарда. Буває, мовляв. Серце…

— Я співчуваю, Нік, ми всі розділяємо твоє горе, ми влаштували похорон і взяли всі витрати на себе. І це все, що ми можемо зробити, ну зрозумій же ти нарешті і перестань дурнею страждати! Ти знаєш, скільки лайна зараз звалилося згори? — Парто схопився за свою невелику лису голову і вирячив каламутні очі на Ніка. — Можеш взяти відгул на три дні, але не більше.

Офіцер Рімм сидів перед своїм безпосереднім начальником, намагався донести до нього свої думки, але спроби були марні.

— Не треба мені відгулу. Просто це ж серія. А не випадковість. Короткий проміжок часу — один район…

— І що!? — почав вибухати Парто, але швидко осікся і знизив тон. — Знову те саме. Я розумію твоє горе, але не треба з хворої голови валити на здорову. По-перше, це зовсім не робота для поліції. Немає смерті внаслідок насильницьких дій. Експертизу провели. Ти ж наш хлопець, свій, там нормально все перевірили. Це не самогубство, не вбивство. Відділ «С» усе перелопатив. По-друге — просто відпочинь, прийди до тями. Ти в стресі.

Парто не став церемонитися з Ніком. Не дивно, адже поліція всього міста зараз на межі нервового напруження. Прийшли темні часи.

Найбільше діставалося відділам «О» і «П», Парто ж був начальником останнього і дуже турбувався, чи не вирішить хтось згори замінити його кимось іншим.

— Завтра приступаю до служби. Впораюся без відгулу.

Начальник подивився на Ніка втомлено і тут же перевів погляд на свої папери. Розмову було завершено.

Нік вийшов з імпровізованого кабінету; з тих пір, як у місті почався хаос, приміщення вони ділили з іншим відомством. Не можна сказати, що сусідство йшло на користь комусь, однак нові обставини породжували нові умови роботи — скаржитися було нікому. Йшла війна, і розгрібання всіх її наслідків лежало на поліції.

* * *
 

Випав мокрий сніг. Подібно дощу, він сипав з небес і покривав все у полі видимості білою пеленою.

Нік безцільно дивився вперед, на лобове скло, поверхнею якого не встигала стікати вода через роботу двірників. Погляду було ні за що вчепитися; думки ширяли в порожнечі власних сумнівів, намагалися зіставити пазл. Голова сяк-так працювала, незважаючи на страшенний нежить і біль у скронях.

Він думав про Соню. Чи міг він запобігти тому, що сталося? Врятувати її?

Можливо, відгул дійсно б не завадив. Однак довго знаходитися вдома офіцер Рімм не був здатен. Повна тиша тиснула. Впиралася в двері між кімнатою й кухнею. Примушувала тріщати вентиляцію вночі, наче хотіла розірвати квартиру і самого Ніка.

Як тільки він вимикав світло, гострі льодинки в грудях починали колоти серце. Здавалося, що кожна крапля крові в «моторі» перетворюється на уламок.

Нік не вірив у містику. Але кожного разу, коли відчував легкий подих у себе на потилиці — здригався й підстрибував з ліжка.

У дзеркалах йому ввижався образ покійної дружини, тому він і закрив їх простирадлами. Як робили люди десятки років тому.

Не так давно він брив обличчя у ванній. Порізався, як завжди. Кров бризнула на білу поверхню раковини, а декілька крапель таки потрапили на дзеркало.

Нік піднімає очі на власне відображення... І тут же бачить, як повз проходить дружина в платті. Він знову трясе головою, щоб не втрачати зв’язок із світом.

Це все просто стрес. Таке буває.

Офіцер Рімм продовжував працювати як зазвичай, щоб ні на мить не залишатися на самоті з собою. А на ніч — і сам почав випивати антидепресанти, яких вдома було більше ніж достатньо.