Глава 1

Глава 1

Смерть дружини стала для Ніка несподіванкою. Вибила його з себе, перемкнула мислення. Похорон відбувся якраз у той день, коли випав перший сніг.

Він дивився, як шматочки чорної землі опускалися на закриту домовину разом із лапатими сніжинками. І чим глибше його Соня опускалася в ґрунт, тим повільніше билося серце. А тепер, здавалося, воно більше не рухається. Зупинилося. Грудна клітка — промерзла. Під ребрами посилилося щось, що шкрябало душу.

Труна входить до холодної землі. Нік дивиться на дружину востаннє. Сніжинки більше не вкривають темно-сіру кришку домовини. Гріб тоне в мороці, і його не видно. Нік хоче попрохати зупинити церемонію. Невже ніхто не бачить цього? Що гріб уже нікуди опускати, що там — темнота без дна, без верху і низу?

Нік трясе головою. Хоче витягнути себе з цього видіння.

З Сонею сталося лихе. Вона страждала від головного болю віднедавна. Серце барахлило. Почалися приступи, здали нерви. Дружина перетворилася на чутливий оголений провід, що реагував на все. І навіть більше.

Жінка погасла швидко, пішла з життя несподівано. Коли серце Соні зупинилося, Нік відчув, що зима не просто опустилася на місто. Вона прийшла назавжди.

Він намагався вберегти дружину від паразита всередині душі, якого прийнято називати депресією. Велика частина спальні була перетворена на декоративну оранжерею з механічними рослинами, де мешкали штучні жуки й цвіркуни.

Стебла та пелюстки живих квітів гармонійно перепліталися з неживою тканиною, і вся ця конструкція переливалася різними кольорами.

Після смерті Соні чомусь замовкли цвіркуни. Зламалися. І тепер квартира потопала в дзвінкому мовчанні абсолютної тиші, яку Нік нічим не міг витравити, як не старався.

Лікар казав, що споглядання прекрасного допоможе. І ліки — теж. Він виписував нові рецепти з антидепресантами, а безодня в душі дружини, як виявилося потім, тільки ставала ширшою.

Соня мертва, а офіцер поліції Нік Рімм — у тягучих, мов трясовиння, роздумах.

Він знайшов її в ліжку. Одяглася у весільну сукню, мабуть, відчувала, що помре невдовзі. Погляд — порожній та безсенсовний, і це лякало Ніка більше, ніж якби вона заговорила до нього мертва прямо з дерев’яної труни.

Експертиза встановила, що померла Соня від раптового інфаркту міокарда. Буває, мовляв. Серце…

— Я співчуваю, Нік, ми всі розділяємо твоє горе, ми влаштували похорон і взяли всі витрати на себе. І це все, що ми можемо зробити, ну зрозумій же ти нарешті і перестань дурнею страждати! Ти знаєш, скільки лайна зараз звалилося згори? — Парто схопився за свою невелику лису голову і вирячив каламутні очі на Ніка. — Можеш взяти відгул на три дні, але не більше.

Офіцер Рімм сидів перед своїм безпосереднім начальником, намагався донести до нього свої думки, але спроби були марні.

— Не треба мені відгулу. Просто це ж серія. А не випадковість. Короткий проміжок часу — один район…

— І що!? — почав вибухати Парто, але швидко осікся і знизив тон. — Знову те саме. Я розумію твоє горе, але не треба з хворої голови валити на здорову. По-перше, це зовсім не робота для поліції. Немає смерті внаслідок насильницьких дій. Експертизу провели. Ти ж наш хлопець, свій, там нормально все перевірили. Це не самогубство, не вбивство. Відділ С усе перелопатив. По-друге — просто відпочинь, прийди до тями. Ти в стресі.

Парто не став церемонитися з Ніком. Не дивно, адже поліція всього міста зараз на межі нервового напруження. Прийшли темні часи.

Найбільше діставалося відділам О. і П., Парто ж був начальником останнього і дуже турбувався, чи не вирішить хтось згори замінити його кимось іншим.

— Завтра приступаю до служби. Впораюся без відгулу.

Начальник подивився на Ніка втомлено і тут же перевів погляд на свої папери. Розмову було завершено.

Нік вийшов з імпровізованого кабінету; з тих пір, як у місті почався хаос, приміщення вони ділили з іншим відомством. Не можна сказати, що сусідство йшло на користь комусь, але нові обставини породжували нові умови роботи — скаржитися не було кому. Йшла війна, і розгрібання всіх її наслідків лежало на поліції.

* * *
 

Випав мокрий сніг. Подібно дощу, він сипав з небес і покривав все у полі видимості білою пеленою.

Нік безцільно дивився вперед, на лобове скло, поверхнею якого не встигала стікати вода через працюючі двірники. Погляду було ні за що вчепитися; думки ширяли в порожнечі власних сумнівів, намагалися зіставити пазл.

Голова сяк-так працювала, незважаючи на страшенний нежить і біль у скронях.

Він думав про Соню. Чи міг він запобігти тому, що сталося? Врятувати її?

Можливо, відгул дійсно б не завадив. Однак довго знаходитися вдома офіцер Рімм не був здатен. Повна тиша тиснула. Впиралася в двері між кімнатою й кухнею. Примушувала тріщати вентиляцію вночі. Наче хотіла розірвати квартиру і самого Ніка.

Як тільки він вимикав світло – гострі льодинки в грудях починали колоти серце. Здавалося, що кожна крапля крові в “моторі” перетворюється на уламок.

Нік не вірив у містику. Але кожного разу, коли відчував легкий подих у себе на потилиці – здригався й підстрибував з ліжка.

У дзеркалах йому ввижався образ покійної дружини – тому він і закрив їх простирадлами. Як робили люди десятки років тому.

Не так давно він брив обличчя у ванній. Порізався, як завжди. Кров бризнула на білу поверхню раковини, а декілька крапель таки потрапили на дзеркало.

Нік піднімає очі на власне відображення – і тут же бачить, як повз проходить дружина в платті. Він знову трясе головою, щоб не втрачати зв’язок із світом.

Це все просто стрес. Таке буває.

Офіцер Рімм просто продовжував працювати, щоб ні на мить не залишатися на самоті з собою. А на ніч – і сам почав випивати антидепресанти, яких вдома було більше ніж достатньо.