Пролог

Пролог

Пережитий жах наздоганяв. Бив у скроню, забирав найцінніше – бажання жити. Нік прокидався щоранку мокрий. Не від поту – від страху. Кошмар забирався в нього як пісок у вуха після бурі.

Він усе намагався кинути себе в потік буденних справ, але воно не допомагало. Розум розбивався об реальність, а свідомість тріскалася, як дзеркало, по якому хтось вдарив, звинувачуючи тебе в цьому.

Щось зламалося всередині назавжди, механізм розлетівся. І псих той виявився правим – пітьма проростає в людських головах. Прогризає тканини мозку, немов грибок. Дає життя все новим кошмарам. Кожен новий день – почорнілий шмат людського єства гниє, перетворюється на плісняву.

Цього не зупинити.

Кілька разів Нік намагався виплеснути в цифровий простір усе, що пережив. Писав текст, потім – стирав. І так декілька разів.

— Нікому діла до цих нотаток не буде, друже, – дивився він у дзеркало і промовляв одне й те ж як мантру. – В інтернеті й так достатньо писанини психів.

Те, що він пережив – не мало значення. Розповісти нікому. Та й непотрібно. Справа не в тому, що не повірять. Людям просто байдуже.

Зі всіх сил Нік також намагався ігнорувати темні думки, що повзли в голову, як слизькі водорості в морі після шторму. Втратиш пильність і пірнеш – вони залізуть прямо до горла, щоб задушити.

Саме ці думки не давали йому писати. Примушували відмовлятися ділитися з іншими людьми інформацією. Забирали будь-яку жагу до існування.

Він це усвідомлював, але нічого більше не робив. Не міг, тому що був виснаженим.

Нік прокидався щоночі від недобрих снів, у яких на нього дивилися червоні очі. Воно не загинуло. Продовжувало жити, але тепер не у фізичному світі. А всередині самого Ніка. Він пам’ятав той момент, коли заглянув до червоної безодні чужої ненависті. Бажання руйнувати.

І воно відбилося на його сітківці, а тепер переселилося до дзеркала.

Власне відображення у тьмяному склі – ворота в інший світ. У якому немає Ніка. Лиш уламки: червоні очі, що не моргають.

Він торкався лоба, але не впізнавав пальців.

Все марно.

Він усе стояв перед дзеркалом, розглядав небрите обличчя. Сміявся, щоб не плакати.

— Ти все-таки залізла в мою голову, потвора. Ти – там.

Вказівний палець тисне на черепну коробку.

Нік з кожним новим днем потребував усе більше часу, щоб відрізнити себе від потойбічного двійника. Пам’ять розліталася на гострі шматки, і, намагаючись їх зібрати докупи, Нік боляче різав руки.

Бувало, не розумів, чиї голоси чує. Більше не відрізняв власний.

Звичайно, він вважав, що зробив потрібний, правильний вчинок. Проте за таку відвагу довелося сплатити велику ціну. І тепер він усе думав, чи вартувало воно?

З кожним імпульсом у голові тонка межа між реальністю та маячнею ставала менш помітною. Скільки він зможе балансувати? Скільки ще часу пройде перед тим, як Нік повністю забуде себе?

— Поживем – побачим, суко.

Нік зробив ковток чогось світло-жовтого з брудного стакана. Гидке пійло обпікало горло.

З набряклих очей повзли сльози, густі й гарячі, наче кров з пошматованого мозку. І він не знав, чого в них більше – відчаю, жалю до себе чи відрази.