Пролог

Пролог

Пережитий жах наздоганяв. Бив у скроню, забирав найцінніше — бажання жити. Нік прокидався щоранку мокрий. Кошмар забирався в нього як пісок у вуха після бурі.

Він усе намагався кинути себе в потік буденних справ, але воно не допомагало. Розум розбивався об реальність, а свідомість тріскалася, як дзеркало, по якому хтось вдарив, звинувачуючи тебе в цьому.

Щось зламалося всередині назавжди, механізм розлетівся. І псих той виявився правим — пітьма проростає в людських головах. Прогризає тканини мозку, немов грибок.  Кожен новий день як почорнілий шмат людського єства. Гниє.

Цього не зупинити.

Кілька разів Нік намагався виплеснути в цифровий простір усе, що пережив. Писав текст, потім — стирав.

— Нікому діла до цих нотаток не буде, друже, – дивився він у дзеркало і промовляв одне й те ж як мантру. — В інтернеті й так достатньо писанини психів.

Те, що він пережив, не мало значення. Розповісти нікому. Та й непотрібно. Річ не у тім, що не повірять. Людям просто байдуже.

Зі всіх сил Нік також намагався ігнорувати темні думки, що повзли в голову, як слизькі водорості в морі після шторму. Втратиш пильність і пірнеш — вони залізуть прямо до горла, щоб задушити.

Саме ці думки не давали йому писати. Примушували відмовлятися ділитися з іншими людьми інформацією.

Уві сні на нього дивилися червоні очі.

Воно не загинуло. Щезнуло, можливо, фізично, зате залишилося всередині самого Ніка. Червона безодня відбилася на сітківці ока чоловіка, переселившись до дзеркала. І дзеркало тепер сприймається як інший світ. Де немає Ніка, однак є чужий погляд.

Він торкався лоба, але не впізнавав пальців.

Все марно.

— Ти все-таки залізла в мою голову, потвора.

Вказівний палець тисне на черепну коробку. Нік сміється, щоб не плакати, він забув, коли брився востаннє.

Нік з кожним новим днем потребує все більше часу, щоб відрізнити себе від потойбічного двійника. Пам’ять розліталася. Збирати ці шматки докупи — боляче різати себе.

Звичайно, він зробив потрібний, правильний вчинок. Проте за таку відвагу довелося сплатити велику ціну. І тепер він усе думав, чи вартувало воно?

З кожним імпульсом у голові тонка межа між реальністю та маячнею ставала менш помітною. Скільки він зможе балансувати? Скільки ще часу пройде перед тим, як Нік повністю забуде себе?

— Поживем — побачим, суко.

Нік зробив ковток чогось світло-жовтого з брудного стакана. Гидке пійло обпікало горло.

З набряклих очей повзли сльози, густі й гарячі, наче кров з пошматованого мозку. І він не знав, чого в них більше, відчаю, жалю до себе чи відрази.