Трац

Лойтер прийшов до тями різко й болюче. За роки життя його тіло навчилося переживати побої, порізи та переломи і взагалі не звертати увагу на такі дрібні травми. Але зараз кожен м’яз та кістка нили. Кричали, наче пригадуючи всі їхні поневіряння. Лойтер тільки зараз почав усвідомлювати де він. Темна кімната. Тіні від приглушених лапм загрозливо падали на стіл. Він ледь зфокусував зір і оглянув своє тіло. Прикуте до холодного металевого стільця, мляве й нерухоме. До однієї руки прикріплені якісь незрозумілі дроти, а з іншої стирчала голка й тонка трубка, що вела до крапельниці із зеленою рідиною.

— Лойтер Анлім.

Якби не мляве тіло, то він здригнувся б. Піднявши важку голову, Лойтер побачив за столом діда в коричневому костюмі. Гострі риси та борідка робили його ще більш схожим на старе дерево.

«Давно він там сидить?»

— Як ти потрапив до Трацу? — очі стариганя пронизливо сверлили його з-під кошлатих брів.

Лойтер не відповів.

Старий повернув голову й кивнув у тінь кімнати. Через півхвилини повторив своїм скрипучим голосом:

— Як протрапив до Трацу?

«Через дупу,» — хотів відрізати той, але в голові загуло.

— Т-торговий корабель, — сказав Лойтер сонним голосом.

— Чому тебе не знайшли?

— Вистрибнув раніше.

Біль у голові припинився. Лойтер врешті розумів, що з ним і серце закалатало ще дужче.

Старигань посмикав борідку.

— Чому ти приїхав?

— Я тут народився, — слухняно випалив він, не чекаючи батога. Лойтеру було гидко й соромно від самого себе. — Хотів… змінити Трац.

Дід повернув голову в бік тіней. За мить пронизливий погляд знову зосередився на ньому.

— Вийти з Трацу так само важко, як і потрапити, — проскрипів він. — Як і коли ти виїхав.

— Двадцять років тому, — Лойтер схилив голову. — Батько. Закинув мене до товарного вагону, і…

Старий спокійно чекав відповіді.

— І сказав: «Ніколи не повертайся до Трацу.»