Хто кого переграє

Зранку я вже пожалкував, що дав собі випити на вчорашньому вечері. І не через саму випивку — а через те, що дозволив собі занадто довго дивитися на Віку, коли вона злилася. Чорт, я навіть сміявся, коли вона називала мене козлом, хоча зазвичай подібне мене лише дратує.

Ця дівчина має властивість вибивати мене з рівноваги.
Я звик керувати людьми, тримати все під контролем. Але з нею… чим більше я намагаюсь тримати дистанцію, тим більше хочу її провокувати.

Коли я зайшов до офісу й побачив, як вона працює за столом — зосереджена, волосся зібране в недбалий хвіст, губи трохи прикушені від напруги — у мене промайнуло бажання зірвати цей фасад спокою.

— Вікторіє, у нас новий проєкт. Ви працюватимете з Максом, — сказав я рівним голосом, хоча всередині вже відчував, що це мене дратує.

Макс… Чортів чарівник із відділу реклами, який готовий підморгувати кожній співробітниці. Звісно, він не пропустить нагоди фліртувати з нею. І чомусь ця думка мене бісить.

Коли Макс потиснув їй руку, я відчув, як щось у мені напружилось. І, можливо, трохи здавалося, що вона не проти цієї його усмішки.

Навіщо мені це? Вона просто співробітниця. І до того ж — проблемна. Імпульсивна. Занадто горда. Та ще й дочка того чоловіка…
Думка обірвалася.

Весь день я бачив, як вони з Максом сміялися, як він нахилявся ближче, показуючи їй щось на ноутбуці. І кожного разу я відчував, що в мені піднімається злість, яку я ховав за холодною маскою.

Я сам винен. Це я її сюди взяв. Можна було легко позбутися після першого дня, після тієї клятої кави. Але щось у ній…
Щось не давало відпустити.

Я вже збирався повернутися в кабінет, коли двері відчинилися, і всередину увійшла Христина. Як завжди — у яскравій сукні, з тією своєю штучною усмішкою, від якої у мене щоразу з’являлося бажання втекти.

— Ігорчику, — її голос пролунав занадто гучно для офісу, — я вирішила забігти, щоб нагадати: ти обіцяв обід зі мною сьогодні.

Я стиснув щелепи. Ця жінка з’являється, коли їй заманеться, бо впевнена, що її батько — один з головних інвесторів, — захистить її від будь-яких наслідків.
Я вже хотів ввічливо відправити її геть, але краєм ока помітив, що Віка вийшла зі свого кабінету. Вона зупинилася біля принтера, удаючи, що шукає документи, але насправді прислухалася.

І щось у мені клацнуло. Хочеш грати зі мною в холодну байдужість, Віко? Добре.

Я дозволив Христині підійти ближче. Її руки легенько обхопили мою шию. Віка робила вигляд, що нічого не бачить, але я відчував, як вона завмерла.
І тоді, не відводячи погляду від Віки, я нахилився і поцілував Христину. Легко, показово.

Христина, як завжди, відповіла із зайвою пристрастю, демонструючи, що їй подобається бути в центрі уваги.
А я… спостерігав, як у Віки на мить блиснули очі — не з подиву, а з чогось іншого. Ревнощі? Злість? Можливо, обидва.

— Ти став ще більш холодним, Ігорчику, — прошепотіла Христина, проводячи пальцями по моєму плечу. — Чи це для когось шоу?

Я відсторонився і відповів сухо:
— Ти отримала, що хотіла — увагу. Тепер іди, у мене робота.

Вона надула губи, але послухалась і пішла, а я кинув погляд на Віку. Вона вже поверталася у свій кабінет, але я бачив, як вона різкіше, ніж зазвичай, зібрала документи і сіла за комп’ютер.

І тоді я зрозумів: я перегнув палицю. Але замість того, щоб вибачитися, я… посміхнувся.

Вона злиться. А коли вона зла — у ній стільки вогню, що мені хочеться ще більше її дратувати. Хоча сам не знаю, чи зможу потім зупинитися.

Я стояла біля принтера, удаючи, що розбираю документи. Насправді я просто намагалася не вистрілити в когось степлером.

Христина. Ця лялька на шпильках, яка завжди з’являється тоді, коли менше всього її чекають. Ігор стояв біля свого кабінету, холодний, як завжди… поки вона не обвила його шию руками.

І тоді він… поцілував її.

Не просто так. Він дивився на мене. Прямо. Холодно. З викликом.
Мені хотілося підбігти й розмазати ту її помаду по його дорогій сорочці. Або запустити чимось у його ідеальну голову.

Чудово. Хоче показати, що йому байдуже? Що він не дивиться на мене так, як іноді, коли думає, що я не бачу? Гаразд.

Я вдала, що нічого не сталося, і повернулася у свій кабінет. Але руки тремтіли так, що я ледве не впустила документи. Серце билося швидше, ніж після подвійного еспресо.

Сіла за стіл і в голові пролунало одне: Добре, Льодяник. Хочеш грати? Буде гра.

Коли Макс зайшов із новими ідеями для проєкту, я навіть не заперечувала, коли він нахилився ближче. Його рука ненароком торкнулася моєї, і я дозволила собі усміхнутися. Навмисно. Занадто.

Я відчула, як із сусіднього кабінету на нас упав погляд. І це було навіть солодше, ніж подвійна порція шоколадного торта.

— То що, Віко, — Макс ледь не шепотів, — після роботи можемо випити кави. Або чогось міцнішого?

Я провела пальцями по сторінці в його блокноті, наче задумалась.
— Можливо. Якщо встигну закінчити все, що на мене скинув… бос.

Знову крижаний погляд із прозорої стіни. І ця напруга — така густа, що її можна різати ножем.

В голові з’явився план. Якщо Ігор хоче довести, що я для нього лише чергова співробітниця, я йому допоможу. Але якщо він думає, що зможе вічно мене провокувати й залишатися холодним… помиляється.

Мені хочеться довести, що я теж можу грати в ці ігри. І вигравати.

Після того, як я весь день спостерігала, як Ігор цілується з Христіною, вирішила: Годі. Якщо він хоче грати, я теж гратиму.

Тож увечері, замість того, щоб сидіти наодинці зі своїми думками, я набрала Макса.
— То що, твоя пропозиція випити ще в силі? — запитала я.
— Звісно, красуне. Можу навіть принести вино.

Через годину ми вже сиділи на моєму балконі, сміялися й пили червоне. Макс умів розслабити атмосферу, сипав жартами, а я навіть почала трохи забувати про свою злість.