Майже на межі

Після танцю Ігор знову зник у натовпі. Я спершу не надала цьому значення, але минуло вже пів години, а його все не було.

Що він там робить?

Відчувши, що мені набридло чекати, я вирішила вийти на терасу, щоб подихати свіжим повітрям і, можливо, знайти його.

Відчинивши двері, я завмерла.
На терасі, під м’яким світлом гірлянд, Ігор стояв, обійнявши молоду жінку в облягаючій чорній сукні. Її руки обвили його шию, а їхні губи злилися в повільному, тривалому поцілунку.

Мене наче облили крижаною водою. Чому мені так боляче це бачити? Це ж мій бос. Це не має мене хвилювати… і все ж хвилює.

Я обернулася на підборах і повернулася в зал, намагаючись не показати свого стану. Сергій, друг Ігоря, відразу мене помітив.
— Знову сама? — його усмішка була зухвалою. — Може, вип’ємо?

— Чому б і ні, — відповіла я, ковтаючи образу й намагаючись удавати байдужість.

Я сміялася з його жартів, дозволила йому покласти руку на мою талію. Навмисно — щоб Ігор побачив. І він побачив. Його погляд зупинився на нас, і я ледь помітила, як у його очах блиснула лють.

Через кілька хвилин він підійшов.
— Вікторіє, поїхали. Я відвезу вас додому, — його голос був коротким, твердим.

Я зустріла його холодним поглядом.
— Дякую, але Сергій уже запропонував підвезти. Можете не відриватися від… вашої пасії.

Я навіть не дивилася, як він стиснув щелепи і пішов. Сергій переможно всміхнувся:
— Схоже, твій бос ревнує.

— Мені байдуже, — відповіла я, хоча це була неправда.

У машині Сергій спробував перейти межу — його рука ковзнула по моїй нозі.
— Може, заїдемо до мене? — запитав, нахиляючись ближче.

Я відсунулась, дивлячись йому прямо в очі:
— Ні, Сергію. Я не готова. І не зацікавлена.

Його обличчя перекосилося від розчарування, але він більше не наполягав. Дорогою ми мовчали, і я тільки раділа, що нарешті вдома.

Наступного ранку.

В офісі я намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося. Не дивилася в бік кабінету Ігоря, з головою занурилася в роботу. Але довго це тривати не могло.

— Вікторіє, до мене, — його голос пролунав у переговорному динаміку.

Я зайшла до кабінету. Він сидів за столом, його обличчя було спокійним, але в очах прихований вогонь.
— Ось завдання. До завтрашнього ранку мають бути готові, — він підсунув мені цілу стопку документів.

— Це займе всю ніч, — я підняла брову.

— Ви ж талановита. Справитеся, — його голос був рівним, але в погляді читався виклик.

Я нічого не відповіла, просто забрала папери і пішла. Увесь вечір я працювала вдома, а близько третьої ночі, коли намагалася сконцентруватися, крізь стіну моєї спальні знову почулися знайомі звуки — сміх, шурхіт і, зрештою, стогін.

Моє терпіння урвалося. Я, у футболці та шортах, піднялася і постукала в його двері. Він відчинив — у спортивних штанах і розстібнутій сорочці.
— Третя ночі, — я схрестила руки. — Може, ви зменшите гучність? Не всі можуть спати з такою… компанією поруч.

Він підняв брову, нахилившись ближче.
— А чому ви, власне, не спите?

— Тому що працюю над завданням, яке ви так люб’язно скинули мені сьогодні. До завтрашнього ранку, пам’ятаєте?

Його погляд на мить затримався на мені, а потім він озирнувся назад у квартиру. Звідти долинув жіночий сміх. Ігор щось коротко кинув у бік кімнати, і через кілька секунд двері за його гостею зачинилися.

— Гаразд, — він відкинувся на дверну раму, дивлячись мені прямо в очі. — Вона пішла. А ви…

— Що — я? — я з викликом зустріла його погляд.

— Ви виглядаєте так, ніби зібралися мене вбити, але в очах зовсім інше, — його голос став тихішим, майже хрипким.

Я відчула, як серце пришвидшило хід.
— Можливо, ви просто втомлюєте мене, Ігорю Павловичу.

— Можливо, — він усміхнувся куточком губ. — Але ви все одно постукали, а не просто ввімкнули музику голосніше.

Ми стояли в коридорі, дивлячись одне одному в очі, і повітря знову стало напруженим. Його погляд ковзнув вниз — до моїх губ, але він не зробив жодного кроку.

— Закінчуйте роботу. Завтра чекаю результат, — сказав він нарешті і повільно зачинив двері, залишивши мене з дивною сумішшю злості, цікавості і… бажання.