Вихідні минали спокійно. Я нарешті розклала всі речі, облаштувала кухню і навіть купила маленькі свічки, щоб квартира відчувалася як дім. Увечері до мене завітала мама — з квітами та домашнім пирогом, «на новосілля».
Ми довго розмовляли, сміялися, і коли настав час прощатися, я вирішила провести її до ліфту. І саме тоді помітила… його.
Двері ліфта відчинилися, і спершу з них буквально «виїхали» надуто нафарбовані губи якоїсь блондинки, а потім з’явилися вона і… Ігор. Дівчина, одягнена в обтягуючу сукню, буквально чіплялася за його руку, притискаючись до нього так, ніби боялася, що він зникне.
Він же дивився на неї з крижаним спокоєм, майже відсторонено.
— Це твій начальник? — пошепки запитала мама, ледь нахилившись до мене.
— На жаль, так, — відповіла я, стискаючи губи.
Коли мама зайшла в ліфт, Ігор перевів погляд на мене і спокійно кивнув:
— Вікторіє.
— Ігор Павлович, — відповіла я, намагаючись приховати іронію в голосі.
Його супутниця кинула на мене косий погляд — той самий, яким дивляться на людей, що нібито не дотягують до чужого рівня.
Я, не бажаючи продовжувати цю дивну сцену, розвернулася й попрямувала до своєї квартири. Але серце чомусь калатало швидше, ніж мало би.
Через п’ять хвилин я вийшла на свій балкон подихати вечірнім повітрям. Звідси добре було видно сусідній балкон — і, як виявилося, наші квартири розділяли лише легка перегородка.
Ігор стояв там. Вже без тієї дівчини — очевидно, «відправив» її. Він курив, дивлячись кудись униз, у вечірнє місто.
Я не стрималася:
— І це у вас називається «побачення вихідного дня»? Виглядало, ніби ви там от-от замерзнете.
Він повільно повернув голову й уперся поглядом у мене.
— Це не було побаченням. І, якщо вже на те пішло, ви надто уважно спостерігаєте за моїм особистим життям, Вікторіє.
— Ви живете за стіною. Це важко ігнорувати, — я сперлася ліктем на перила. — До того ж, цікаво, який чоловік дозволяє жінці буквально вішатися на нього, якщо йому це неприємно.
Він затягнувся сигаретою, і в його голосі з’явився ледь помітний насмішкуватий тон:
— А ви, схоже, думаєте, що знаєте, як поводитися в чужих стосунках?
— Я лише спостерігач, — знизала плечима. — Хоча, якщо чесно, не думала, що наш “Льодяник” узагалі здатен на побачення.
Він примружив очі й викинув недопалок у попільничку:
— Можливо, я здатен на більше, ніж вам здається.
Між нами на кілька секунд повисла тиша. Вітер гойдав штори в моїй квартирі, і я відчула, як його погляд ковзає по мені — занадто уважно.
— Тільки не думайте, що зможете мене налякати, — я глянула йому прямо в очі. — Я не з тих, хто тікає, навіть якщо мій бос живе за стіною.
— А я не з тих, хто легко здається, — його голос звучав низько, майже тихо. — Ви мене, Вікторіє, інтригуєте.
Він розвернувся й зайшов у квартиру, залишивши мене з прискореним серцебиттям і думкою:
Це все починає ставати небезпечно… цікавим.
Пізно вечері, коли я вже майже засинала, крізь тонку стіну спальні почувся приглушений сміх, а потім… стогін. Жіночий голос, за ним — низький, впізнаваний голос Ігоря.
Я застигла. Всередині щось стиснулося — неприємно, гостро. Я нагадала собі, що мені взагалі байдуже, з ким він проводить ночі. Що він — мій бос і сусід, а не… хтось, хто має значення.
Але серце не слухалося.
“Так от який він насправді, — подумала я з гіркотою. — Як і всі. Йому потрібно лише одне.”
Та думки відмовлялися зупинятися. Мимоволі уявила, який він із жінкою: такий же холодний і жорсткий, як у роботі? Чи, навпаки, здатний бути ніжним і уважним? Ці образи заповнили голову, і я відчула, як мене охоплює хвиля дивного, забороненого збудження, змішаного з ревнощами, які я не хотіла визнавати.
Та раптом тишу прорізав різкий гуркіт — немов щось впало в його квартирі, а потім почулися крики. Жіночий голос уже звучав не томно, а сердито:
— Ти знущаєшся з мене?! — пролунало крізь стіну.
Далі почувся різкий звук зачинених дверей і тиша.
Я лежала в темряві, дивлячись у стелю. У грудях — дивне полегшення, але й плутанина.
Чому мені взагалі не все одно?
Я вийшла на балкон, щоб подихати свіжим повітрям і провітрити голову. Місто під нами сяяло вогнями, але всередині було неспокійно — я не могла перестати думати про нього… і про ті звуки, що чула за стіною.
Ігор теж був на своєму балконі. Стояв, обпершися об перила, з келихом вина, і виглядав… несподівано розслабленим, майже задумливим. Його погляд ковзнув до мене.
#10014 в Любовні романи
#3917 в Сучасний любовний роман
#2062 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 26.07.2025