Не приємна зустріч

Віка

Сьогодні для мене особливий день. Нарешті я здійснила свою мрію — влаштувалася до компанії Brightline Studio. Для більшості людей це звичайне місце роботи, але для мене — шанс заявити про себе, довести, що мої ідеї й амбіції варті чогось більшого.

Ще з дитинства я була переповнена креативними думками. Деколи вони здавалися надто сміливими, і навіть батьки не завжди мене розуміли. Brightline Studio я обрала не лише через репутацію. Коли будівлю компанії тільки зводили, мій тато працював над її планом і дизайном. Він вкладав у цей проєкт душу. Та під час будівництва сталася трагедія — нещасний випадок забрав його життя. Мені тоді було лише тринадцять, і ми з мамою залишилися самі.

Тепер мені 22. Я отримала вищу освіту і твердо вирішила: зроблю все, щоб досягти успіху, навіть якщо доведеться пройти через випробування.

Мій перший робочий день я уявляла ідеальним. Одягнула білу блузку, чорну спідницю трохи вище коліна, зібрала волосся в акуратний хвіст. Перед поїздкою заїхала до улюбленої кав’ярні по латте, щоб підбадьоритися. Все йшло за планом, поки…

На півдорозі до офісу мої плани розлетілися на друзки. На перехресті мене різко підрізала чорна машина. Я ледве встигла загальмувати. Водій, замість вибачення, почав звинувачувати мене в аварії.

— Ви серйозно? Це ж ви порушили правила! — вибухнула я, виходячи з машини.

Він лише холодно зиркнув, дістав гаманець і кинув:
— Скільки?

— Що? — я аж розгубилася.

— Гроші. Щоб ви не витрачали час.

Я відчула, як кров закипає.
— Не все в цьому світі купується! — крикнула я.

Він іронічно підняв брову, додав ще кілька купюр і холодно кинув:
— Мало? Тоді скільки?

Це стало останньою краплею. Я кинула йому в обличчя всі гроші, які він намагався мені всучити, і з притиском сказала:
— Іноді досить просто вибачитися.

Злость переповнила мене настільки, що я схопила свій стаканчик з уже холодною кавою й виплеснула йому прямо на білосніжну сорочку. Коричневі плями миттєво зіпсували його бездоганний вигляд. Не чекаючи його реакції, я вскочила в машину й, кинувши:
— Повний ідіот! — натиснула на газ.

У дзеркалі заднього виду я ще бачила, як він стоїть посеред дороги, скам’янілий, із поглядом, який міг би заморозити цілий світ.

Звісно, через усе це я запізнилася. У перший же день!

На ресепшені мене зустрів охоронець, видав пропуск і суворо попередив:
— Наш начальник не терпить запізнень. Може навіть оштрафувати.

Я лише зітхнула й попрямувала до просторого холу. Там мене зустріла привітна дівчина Аліна — усміхнена, стильна, та одразу викликала довіру. Вона провела мене будівлею, показала моє робоче місце й запропонувала разом пообідати під час перерви. Ми швидко знайшли спільну мову.

Мій кабінет виявився доволі просторим, зі скляною стіною, що відділяла його від ще більшого, розкішного кабінету поруч. Я не втрималась від запитання:
— А хто там працює?

— Наш бос, — відповіла Аліна. — До речі, сьогодні він запізнюється. За три роки такого ще не було.

— А як його звати?

— Ігор Павлович. Але між собою ми кличемо його Льодяник.

Я не стримала сміху:
— Чому саме Льодяник?

Аліна озирнулася, щоб переконатися, що нас ніхто не чує, і пошепки сказала:
— Зовні твердий, холодний, але, можливо, всередині м’який. Хоча хто це перевіряв?

Я вже хотіла пожартувати у відповідь, як раптом двері холу рвучко відчинилися…