Розділ 29-2. Ігри з часом

Коли Моллі з тремтячими чи то від голоду, чи то від легкого шоку руками перетнула поріг їхнього скромного та дещо занедбаного притулку, то з подивом зрозуміла, що повернулася додому не першою. 

Посеред тісної вітальні чи, точніше, на кухні, бо ж стіл був обіднім, сиділи один навпроти одного Мія з Кодою. Обоє витріщалися на шахову дошку, що розділяла їх. Мія забрала з маєтку Шор найкращу зі своєї невеликої колекції. Моллі одразу впізнала напівпрозорі фігури особливого деталізованого дизайну, які колись дісталися Мії від матері на честь тринадцятого дня народження. 

Незважаючи на свою непосидючість, якою Мія вирізнялася з самого дитинства, шахи були єдиним заняттям, за яким вона могла нерухомо сидіти годинами та спокійнісінько обігрувати половину Арханти.

Проте, Моллі абсолютно не сподобався вираз лазурних очей. Сестра дивилася на поле з порожнім та нехарактерним для неї, байдужим виглядом. Блідо-руді брови похмуро зведені над тонкою переносицею, а пухкі губи щільно стиснуті. 

Зім’яті серветки, на тканині яких чітко проступали червоні плями підозріло схожі на кров, Моллі теж неабияк занепокоїли. А страшна здогадка тієї ж миті запульсувала переполоханою думкою. 

— Що сталося? – хриплим голосом запитала Моллі, підійшовши до них.

Мія підняла на неї бляклий погляд та, переставивши чергову фігуру, тихо відповіла:

— Напад. Знову. 

— Ти знайшла слину дракона? – стурбовано запитала Моллі, з гіркотою подумавши про те, що її не було поруч, коли сестрі знову було погано. А самих нападів же не було досить давно. І знайшли ж вони час раптово повернутись, щоб їх. – Випила її?

Мія коротко кивнула, кинувши косий погляд на порожню чашку, що сиротливо стояла поруч з брудними серветками. 

— Уже все добре, Моллі. Не хвилюйся. Трохи потрусило та кров з носа текла. – глухо пояснювала вона, а Кода чомусь поглянув на неї з осудом та тихо зітхнув, похитавши головою. А Мія, з тою ж відсутністю в голосі, продовжила: – Щоправда, Міка трохи перелякалася. Мабуть, не очікувала, що мені стане погано прямо на нашому тренуванні. Я ж теж думала, що повітря допоможе підтримати сили. Але вчасно з’явився Кода, ми повернулися додому й знайшли ліки. Твій хід. – без переходу проголосила вона перевертню, якого Міка, схоже, назначила головною нянькою.

Кода знову скрушно зітхнув, взявши до великих пальців свого чорного коня.

— Довелося тягти її з самої долини аж сюди. Я думав, що сам збожеволію, поки дочекаюся, коли її перестане трусити й жар спаде.

Мія грізно зиркнула на нього з-під вій.

— Ходи мовчки, Кодо. Я сама розповім своїй сестрі усе, що треба.

— Міє, але ж... – почала Моллі, але лише важко ковтнула, коли Мія перебила її, навмисне жваво усміхаючись.

— Зі мною все добре, Моллі. – запевнила вона з колишніми лагідними інтонаціями. Кутики її губ тепер не просто смикнулися, а справді розтяглися в обнадійливій посмішці. – Я випила слину. Тепер мені легше, чесно. Ондечки, перемагаю. Посиджу до завтра тут, поки остаточно не оговтаюся і продовжу тренування. Я просто зобов’язана таки зробити своє звірятко. – рішуче додала в кінці.

Моллі тільки вимучено зітхнула, пригортаючи її до себе та мимохідь провівши долонею по бляклим кучерям.

Тепер і Кода ледь помітно усміхнувся, весело хмикнувши.

— У тебе обов'язково вийде. 

— Ти сказав це так, неначе боїшся, що моє творіння буде кращим за твою вогняну пташину. – майже з лукавством помітила Мія, а наступної миті навмисне ображено надула пухкі губи та перехилилась через увесь стіл, аби смикнути сторопілого Коду за його косичку, яка за весь цей час стала ще довшою. – І взагалі! Ти мав в кінці додати “пташечко”! Я не давала дозволу перестати називати мене так, зрозумів?

Кода з прихованим обуренням підняв біляві брови.

— Якщо ти ще раз так налякаєш мене, – повільно та з напускною погрозою сказав він, так і не змігши приховати турботливого тепла в блідо-блакитних очах. – То будеш не пташечкою, а метеликом-одноденкою.

Мія, замість того, аби образитися до сліз, як часто бувало в дитинстві, коли її в жарт дражнили Моллі чи Ларрі, тільки показала юнакові кінчик язика, за що її завжди сварила мати, та з незворушним виглядом зробила свій хід. І виграла чергову партію, загнавши Кодиного короля у безвихідне становище.

Кода, усвідомивши програш, повільно кліпнув кілька разів, не відводячи погляду від шахової дошки, після чого заявив:

— Це дівча нестерпне, люба Мол. Як ти прожила з нею цілих чотирнадцять років під одним дахом?

— П’ятнадцять.

Сестри весело перезирнулися та дружно засміялися, залишивши його питання без відповіді.

— До речі, Кодо, – згадала раптом Моллі. – Якщо вже зайшла мова про перемоги та програші. Як перше заняття з Віллом?

Кода миттєво спохмурнів та зневажливо фиркнув, що достовірно давало зрозуміти, як саме той ставиться до цієї затії. Він відкинувся на стільці, набувши виразу найнещаснішого мученика цього світу.

— Прекрасно. – з усміхом від вуха до вуха поділився враженнями він. І тільки ледь сточені ікла блищали білизною на тлі смаглявої шкіри. – Просто чудово. Він пригрозив мені відбирати мову щоразу, коли буду перебивати його, та позбавляти змоги дихати, якщо неуважно слухатиму. Чортів другокружник. Уміє все, а я нічого, окрім як показати зуби, зробити йому не можу.

— Навчись підкорювати час та відлік і поверни його зачіску у той стан, коли він був стрижений під горщик. – здавлено захихотіла Мія, прикриваючи рота тонкими долонями.

— З чого ти взяла, що Віллі був стрижений під горщик? – поцікавився Кода скоріше так, для годиться, хоча й сам відверто веселився. Здається, ідея його не на жарт зацікавила, бо він тієї ж миті уточнив: – А що, так справді можна?

Схоже, в когось з’явилась додаткова мотивація.

Мія потисла плечима з тою ж дурнуватою усмішкою та знову загиготіла.

— Усі хлопці були стрижені під горщик в дитинстві. Ларрі й досі ходить так.