Розділ 31. За крок до межі

— Міє!

У вухах стояла знайома мертва тиша. Спини знову торкнулося те старе, уже забуте відчуття. Присутність чогось страшного. Невідомого. Й злого.

Посланка Меші, що стояла над ліжком вже мертвої матері. А потім ще довго маячила невидимою тінню з темною свічою в руках біля могили Кетрін Шор. Ледь чутний димок того неживого вогника пах так само як попіл, що залишився після матері, коли її кремували.

Так звучало порожнє кладовище, з якого тітка виводила заплакану Мію. Так шелестів дорогий пурпуровий шовк, накинутий на Молліні плечі. Так тріщала порожнеча в грудях. І остання блискавка в грозу першої ночі у маєтку без мами.

Так відчувалася смерть.

Моллі знову чула її кроки. Чула поруч зі своїми власними, коли несналася через високу траву.

Перед очима стояла лише одна картинка. Одна й та сама. 

Мія похитується і падає. Знову і знову. І щоразу чим ближче до землі, тим швидше розбивається Молліне серце.

— Міє!

Самій страшно від свого нелюдського крику, що розриває легені зсередини, але ноги все так само несуть крізь луг. Долоні, порізані гострою травою, абсолютно не відчутні. Тільки страх б’є в голові тривожним набатом.

Але як швидко не бігла б, все одно не встигає першою до місця подій. Ще здалеку, не відводячи нерухомого погляду, спостерігає за тим, як Кода підхоплює маленьке непритомне тіло й що є сили рухається в напрямку будиночка на пагорбі.

Мабуть, мокрий одяг геть обсох, доки Моллі бігла проти вітру, що зненацька просто таки оскаженів. Він теж неначе відчув, що щось не так, коли втратив відчуття контролю над ним. 

Не бачачи перед собою нічого, Моллі увалилася в дім та на хитких ногах подалася туди, де був ледь чутний трепіт єдиної рідної душі, яку Доля змилувалася лишити на цій землі.

— Кода поклав її у нас. – немов здалеку чується тремтячий голос Міки. – Вона геть нічого не відчуває, Моллі. Мені страшно. Якби не її слабке дихання, я би подумала, що вона мертва. Вона... 

Моллі несвідомо штовхає її, помічаючи лише одну ціль перед собою — щільно зачинені двері дівочої. Ноги вже були готові прогнутися та гепнутись об підлогу, але кам’яні долоні першими вхопилися за круглу ручку.

За крок від Мії її плече раптом стиснули знайомі крижані пальці.

— Моллі, послухай... 

— Відпусти мене.

— Моллі, ти нічим не допоможеш їй зараз.

Збитий від бігу голос Вільяма не заспокоював від слова зовсім. Його напускна незворушність лише розпалювала вогонь у грудях, витискаючи з голови усі думки. Першою її покинула розсудливість.

— Відпусти. – уперлась Моллі, заледве ворушачи язиком. Темрява перед очима ставала дедалі густішою. 

— Ти не тямиш, що робиш.

Він нарешті розвернув її до себе обличчям, приклавши не малих зусиль. Але зустріч з його переляканим тремтячим поглядом тільки дужче дратувала. 

— Відпусти, бо зроблю боляче. – вже зовсім не усвідомлюючи нічого, прошипіла Моллі. Ще одна спроба вирватись із хлопцевих пальців виявилась марною. Проте лють швидко змінилась розпачливим риданням: – Благаю, Вілле, пусти. Вона ж помирає!

— Послухай мене, Моллі. – його підборіддя дрижало, але тон залишався незмінним, а руки все так само міцно стискали її передпліччя. Утім, навіть це не допомогло йому зловити Молліних очей, аби та хоч трохи вгамувалась. – Мія не помре, поки ми не проведемо новий ритуал прив’язки. Я не дарма знайшов ворона того дня у лісі. Але ще рано, розумієш? Він занадто малий. Якщо ми спробуємо змішати їхню кров прямо зараз, якщо щось піде не так, якщо він просто зійде кров’ю, якщо він помре, Мії кінець, Моллі. І тоді другого шансу вже не буде, чуєш мене? Тоді вже ніхто, почуй мене, ніхто: ні я, ні ти, ні новий дух не допоможе їй. Ти це усвідомлюєш?

Усі його слова, усі старання проходили кудись повз неї. Свідомість зовсім затуманилась, думки розмились. У вухах дзвеніло. А вона все одно продовжувала уникати зорового контакту з ним, шалено хитаючи головою та безтями бурмочучи одне й те ж безпорадне “пусти-пусти-пусти”.

Неначе десь здалеку почулись голоси двійнят, що в паніці намагалися влізти в розмову, яка більше нагадувала лепіт божевільного. Хто з них божеволів з більшою швидкістю, Моллі навіть не уявляла, немов крізь п’яний морок помітивши, як Вілл нервується з кожним новим гарячковим вдихом.

Тонкі холодні пальці ковзнули щокою, коли Вільям обхопив її голову.

— Моллі, прошу!

Цього разу судомне здригування її тіла він не втримав, і Моллі, вирвавшись тієї ж миті, притиснулась до стіни. Вона справді намагалась прийти до тями, але коли в дальньому кутку свідомості заворушилося чуже втручання, жоден її м’яз не став терпіти.

— Не роби так! – не в себе заверещала вона. – Не лізь в мою голову!

— Моллі... – знову важко зітхає Вілл, але вона відмовляється чути його. Своє ж ім’я било її по обличчю все з більшою жорсткістю.

Неспокійні пальці були готові рвати волосся. Тривога важким каменем тисла до підлоги та прогинала коліна.

“Замовкни-замовкни-замовкни. Зроби щось для того, аби він замовк, молю, тебе!” – невідомо до кого заблагала дівчина, задихаючись в власній безпомічності. Голова розривалася на частини від якогось внутрішнього спротиву, а кінчики занімілих пальців почало поколювати. До реальності її повернуло тільки на коротку мить, коли вона раптом почула вологий булькіт води. А потім, розплющивши очі, побачила скрученого на підлозі Вільяма, який впав на коліна, безрезультатно прокашлюючись та підхоплюючи долонями струмок із носа.

Раптовий страх ненадовго охопив Моллі до самих нутрощів, і наступної миті хлопець зробив уже рівний вдих, а вода з його горла випарувалась. Міка налякано присіла біля нього, струснувши за плечі та кинула боязкий погляд у бік подруги.

Моллі ж, не вірячи тому, що зненацька оточило її з такою небаченою підступністю, остаточно втратила почуття рівноваги та майже непритомно опустилася попід стіною, після чого будь-які думки остаточно зникли, а весь шум різко затих, відрізавши її свідомість від навколишнього світу.