Розділ 25. Лисяча кров

— Та це неможливо!

Черговий роздратований крик упереміш зі скрушним стогнанням розлетівся будиночком. Лиси вкотре обернули гострі писки у потрібний бік, а Тридей, звикнувши до цих невгамовних нарікань, що затихали тільки зрідка, та й то не на довго, навіть голови не підвів. 

На вітер, що вже досить довгий час не стихав у кухні, теж уже давно ніхто не звертав уваги. Він був не таким сильним, як вчора. Скоріше грайливим, майже, як жива істота. Проте до неможливого нахабним. Він, не втомлюючись підіймати в повітря фіранки та гратися дзвінкими підвісками на люстрі, вперто відмовлявся повернути тишу і спокій у це приміщення. Здавалося, легкий вітерець сміявся, куйовдячи людям волосся, а духам розганяючи шерсть. 

— Ні, це просто безрезультатно, Кодо. У мене не виходить!

Той тільки усміхнувся, спостерігаючи за тим, як Мія вчергове за цей ранок складає руки та грудях та бурмоситься, відкинувшись на спинку дивану. Вона гнівно здуває з чола вологе руде пасмо, а коли це не вдається, бо надокучливий вітер розмітає її розпущене волосся по всьому обличчю, сердиться ще більше. Що ж, ці заняття, які досі жодного разу не увінчалися успіхом, таки змусили її спітніти. 

А, може, в усьому винен Кода, який розбудив її ні світ ні зоря. Мія вже ось яку годину сидить поруч з ним, марно намагаючись приборкати щойно отриману силу. Не зважаючи на похмурий вигляд, сьогодні вона була цілком спокійна. Зовсім не така, як учора.

— Спробуй ще раз. – незворушно повторює Кода. – Нужбо, пташечко. Так, як я показував. В тебе вийде, от побачиш.

— Ні-і-і... – знову стогне Мія, закинувши голову назад. Зараз вона мала точно такий самий вигляд, як дев’ять років тому, коли тільки почала тикувати над тінню та світлом. Той самий вираз відчаю в її синьо-зелених очах. – Це занадто складно. Я не можу.

У дечому вона помиляється.

Складно було вчора, коли це перелякане дівча, закриваючи обличчя руками, невтішно ридало у кутку кімнати, а Моллі разом з двійнятами намагалися пояснити їй, що вона тільки-но відкрила в собі енергію Повітря. А та, неначе не чуючи, ніяк не могла втямити, що з нею щойно трапилося. Лягли усі пізно, лише після того, коли Мія нарешті заспокоїлась і, утішившись порадою Моллі поки забути все та як слід відпочити, майже миттєво заснула. І так нелегкий день, який ледь не закінчився раптовою смертю, неабияк виснажив Мію. А тут, ще й цей дар, мов сніг на голову.

Чесно кажучи, Моллі й сама досі перебувала у легкому шоці. Те, що сталося з її сестрою за якусь добу, важко вкладалося у голові. 

Вони з Мікою, залишившись на кухні мало не до самого світанку, довго не могли зрозуміти, чому сила контролювати повітря пробудилася у Мії саме зараз. Та після довгих роздумів Моллі раптом подумала, що, можливо, в усьому винне те кляте падіння з клятої кручі. А що, як Мії просто таки судилося впасти звідти? Але не для того, аби загинути, а навпаки — викликати дар, розворушити у собі священну магію.

Якщо Нуро загинув, бо його віддали на милість його ж вітрам, скинувши з крутосхилу, то чому Мія не могла заволодіти його чарами в цей же спосіб? Можливо, саме вітер і врятував її, не дозволивши розбитися об каміння? Вона не протистояла йому, а довірилась зі страху, тож... Схоже, стихія сама обрала її.

Моллі кидає на сестру погляд повний втоми та занепокоєння і важко зітхає. Їй з Мікою щиро шкода бідолашну Мію, над якою Кода “знущається” цілий ранок. Але дівча саме не бажає закінчувати, вибачаюсь перед перевертнем за кожні докори на саму себе, на Нуро, на того ж Коду і на всіх на світі, що накривають її буквально кожні п’ять хвилин. Вона боїться, що юнак припинить навчати її, та старається з усіх сил.

Та, як не пнеться зі шкіри, стихія вперто відмовляється підкорятися на її розмахування руками, благання та нарікання. Лишилися хіба що тільки сльози, але Мія не менш наполеглива за власний вітер. Нехай він і ігнорує її, та вона й сама не здається.

Проте прямо зараз Мія знову похмуро дивиться на Коду з-під рудих вій, засмучена результатом. Вірніше, його відсутністю. Легкий вітерець грається її кучерями, розмівши їх по всьому набурмосеному обличчю, немов знущаючись з неї.

— Ще раз! – кричать вона, підхоплюючись з місця.

І Кода вкотре повторює їй. Кожне слово з самого початку. Одну й ту саму фразу, яку всі присутні вже встигли вивчити на пам’ять. 

— Відчуй стихію між своїми пальцями. – з абсолютним спокоєм говорить він, поки Мія зосереджено напружує обидві долоні так, наче намагається тримати щось між ними. – Накажи їй підкоритися тобі. Не ти залежиш від вітру, а він — від тебе. Нужбо.

Мія навіщось робить глибокий вдих, мов збираючи до купи всі свої сили. Міцно заплющує очі та стискає губи, роблячи спробу налагодити з повітрям мисленнєвий зв’язок. Міка з Моллі заворожено зітхають, коли грайливий непокірний вітерець зненацька завмирає, немов пійманий за хвіст. Він не зникає повністю, лише перестає рухатись так, як заманеться йому. Прудкі, ледь тремтячі, потоки повітря змінюють свій хаотичний рух на відрегульований напрям. Кінчики прозорих стрічок вже майже торкаючи кінчиків Міїних пальців. 

Її завдання — утримати стихію в долонях, зменшивши її силу до жалюгідної безпомічної мініатюрки, що завмре в пальцях. І це їй майже вдається, не дивлячись на те, як вітер пнеться, пручаючись з нестримним запалом.

Та наступної миті Мія з розпачем зойкає, коли вітер таки виривається з-під контролю. Він радісно посвистує, підлітаючи вгору, до самої стелі. Але майже одразу затихає, розчинившись у повітрі. І виною тому Мія, чий злісний погляд супроводжував веселу дражнячу пісеньку. 

На кухні знову панує мовчазне сонячне проміння та тоненький щебіт якоїсь лісової пташки, яку досі не було чути через гул. А Мія фиркає, прикривши в роздратуванні повіки.

— Схоже, він втомився. – бурчить вона, знову опускаючись біля Коди.

Він співчутливо усміхається їй, його блакитно-сірі очі ледь поблискують. В них щирий захват та гордість, та ж сама, що охоплює і Моллі. Проте цієї гордості замало, аби Мія повірила в те, що досягла хоч і маленького, та таки успіху.