Розділ 29-1. Ігри з часом.

На зворотньому шляху Римму люб'язно погодився тягти Вільям. А Моллі, щоб тому було не так важко, взяла на власне плече Гарольда. І неабияк здивувалася, яким же легким насправді він виявився. Незважаючи на чималі, як на звичайного сича розміри, Гарольд мав помірно невелику вагу. Римма, яку Вільям тримав в одній руці, притиснувши її до свого плеча, без перебільшень була у п’ять, а то й у десять разів важчою. 

Кода ж спостерігав за тим, як, лише на землі граційна, лисиця незграбно намагалася вмоститися на руках Вілла. З його вигляду і не скажеш, чий Римма насправді дух, але вочевидь зовсім точно не його власний. Гидка посмішечка майже кричала про те, що ситуація до неймовірного забавляє. Хоча, він і сам міг спокійно доперти Римму додому.

Однак зараз Римма та те, як саме її збираються доставити назад у Гартоджеський ліс, хвилювало Моллі менше всього. Значно більше вона турбувалася про те, як повернення Вільяма приймуть у їхньому товаристві. Адже як тепер ставитися до нього? З одного боку, він дійсно ні в чому не винен, а з іншого... Моллі зробила усе, аби друзі повірили у те, що Вільям їхній ворог. І нехай ніхто з них не був проти того, щоб негайно повернути Вілла до гурту, навряд чи у їхньому маленькому колі будуть ті ж відносини, що й колись. 

У Гартоджеські угіддя вони повернулися уже далеко за світанок. Сонце тут зійшло пізніше, ніж біля пристоличних землях Арханти, але й говорили Моллі з Вільямом не поспішно. Пагорб, на якому прилаштувався їхній притулок, зустрів їх у незвичній, напруженій тиші. Очікувальній та злегка боязкій. Повній тихої надії й сподівань. 

Ні Міки, ні Тонера на дворі. Принаймні поблизу будиночку перевертнів їх не видно. Певне, чекали на них разом з Мією. 

Їх ніхто не зустрічав та не став відчиняти двері. А коли Кода першим пройшов за поріг низьких дверей, то побачили лише Міку. Вона тієї ж миті вскочила на ноги, напружившись усім тілом, хоча й явно чекала на них.

— Повернулись. – неголосно сказала вона, обвівши усіх темним поглядом.

— Так. – відповів за всіх Кода та пройшов до сестри, коротко штурхнув її у плече чи то в знак привітання, чи то в спробі підбадьорити й усівся неподалік, виснажений подорожжю. Кінчики його довгих смаглявих пальців ледь посмикувалися. Він протяжно зітхнув, відкинувшись на спинці дерев’яного стільця, та промовив, дивлячись кудись у стелю: – То наше невелике товариство зі знищення П’ятого Елементу знову в зборі?

Його слова, що мали б розрядити обстановку, не справили належного впливу та мерехтливим пилом потонули у напруженій тиші по-ранковому світлої вітальні.

Карі очі Міки зустрілися з напівсліпим поглядом Вільяма. Моллі чекала від неї характерної підбадьорливої посмішки, але вона тільки кивнула хлопцю, мовчки привітавшись. Щоправда, він теж не промовив ні слова, відповівши їй таким самим стриманим кивком. Міка нервово смикала металевий хрест на одній зі своїх підвісок, чи не знаючи чи то варто сказати хоч щось, чи то чи відомо Віллу, що вона тепер Елементорка Землі. 

Вона якийсь час стояла на ногах, не дивлячись ні на кого з присутніх, та несвідомо штурхала стегном і без того нещасний обідній стіл. Врешті, Міка знову всілася на ньому, підібгавши під себе стопи та не припиняючи ніяково соватися на місці.

— Ласкаво прошу назад в родину, підсліпкуватий друже. – обізвався Тридей, мовчазною статуєю завмерши на одному з підвіконь. 

Але, зіштовхнувшись з очима Гарольда, який знову пересів на плече Вілла, миттю замовк. Зухвалий вираз враз погас у його бузкових очах, а ніякова тиша знову нависла над ними. Але вона була досить швидко порушена раптовою появою Мії.

— Привіт, Вільяме.

Її тихий та позбавлений будь-яких емоцій голос змусив усіх повернути голову у бік дверей дівочої кімнати. Мія застигла там, невимушено пригорнувшись до низьких одвірків. Її потьмянілі очі кольору бірюзи та чергова барвиста сукня стали єдиним, що викликало у Вілла усмішку. Уже другу за цей невеселий ранок.

Він обережно підняв кутики блідих губ, а Моллі чи не вперше за весь той час, що була знайома з ним, помітила найщирішу несміливість у його жестах, коли Вільям повільно схилив голову.

— Приємно знову бачити вас, юна леді. – неголосно сказав він, наново розправляючи вузькі плечі. – Чи варто кликати тебе новою Володаркою вітру та грому?

Мія не стала вітати його тією ж усмішкою, продовжуючи замислено дивитися на нього з абсолютно серйозним виразом. Його слабка усмішка поступово розстала, зникнувши у тонкості його губ майже повністю, поли вона нарешті заговорила.

— Я ще не повноцінна Елементорка. – не підвищуючи спокійного відсутнього тону, почала вона. Проте незважаючи на нейтральні та відносно миролюбні інтонації, наступної миті Мія продовжила як ніколи твердо: – Але вмію достатньо, аби вдушити кожного, хто загрожуватиме мені та моїм друзям. Будь-кого.

Вільям тільки розуміюче кивнув ще раз, немов беручи до відома. Але все ж наважився сказати ще дещо, попри те, що Міїні слова несли приховане попередження для нього самого.

— Радий, що ти в порядку, Міє. Справді радий.

Те, що на це відповіла йому Мія, змусило Міку зробити короткий вражений видих, а Моллі проти волі здавило горло, коли перед очима знову усе розпливлося через свіжі сльози.

— Ти говориш це як мій друг чи як той, хто лише хоче здаватися ним?

— Як твій друг, Міє. Як твій друг. – таким самим тремтячим голосом запевнив її Вілл. – Я сподіваюся на це не менше, ніж ти чи будь-хто інший з нас.

Її очі зненацька зробилися блискучими, вкрившись вологою пеленою. Вона болісно прикусила губу, коли по її блідій щоці скотилася перша крупна сльоза. Не встигла за нею наступна, як дівча раптом кинулося з місця та, діставшись до Вільяма за якихось кілька кроків, повисло у нього на шиї. Повисла та схлипнула так, як схлипувала до цього тільки на плечі Ларрі.

Вільям тихо зойкнув, інстинктивно нахилившись нижче, через що Мія знову торкнулася ногами підлоги. Він стояв незворушно якусь мить, не наважуючись зімкнути підняті руки навколо її плечей. Після чого таки протяжно зітхнув, мовчки дозволивши обійняти себе трохи міцніше, та сам злегка пригорнув її.