Розділ 26. Та, що слухала землю

Не зважаючи на значний розвиток лисів, їхнє володіння людською мовою все ж було ще не досконалим. Словниковий запас Римми та Тоннера обмежився тільки тими словами та поняттями, які їм пощастило почути за час більш-менш свідомого дитинства. Отже, все те, про що говорило товариство від часу їхнього перебування поруч із людьми, молоді духи розуміли. Та все ж, це і близько не половина всього того, що їм варто знати.

За “просвітлення” своїх новоприв’язаних побратимів бути відповідальним зголосився Тридей. Чомусь він вирішив проігнорувати той факт, що допомога у пізнанні навколишнього світу лисам аж ніяк не потрібна, зважаючи на силу магії в їхніх жилах та усю ту містику, пов’язану з духами та їхніми знаннями. Тож заходився називати буквально кожне спавше на розум слово й розтлумачувати його значення. 

Римма з Тоннером вимучено перезиралися між собою, але пручатися не стали, пречудово розуміючи, що від Тридея, який раптом вирішив погратися у такого собі вчителя, ніяк відкараскатися не вийде. Врешті, нічого, окрім як слухати його одним вухом їм, не лишилось.

Після довгої невтихаючої лекції, кіт нарешті закрив пащу, насупившись на мить. Він обвів кімнату серйозним зосередженим поглядом, шукаючи наступного цікавого слова. Його хитрі очі раптом зупинилися на Коді.

— О! – засяяв Тридей. – Собака. Велетенська надокучлива, вічно гавкітлива істота. 

Римма, яка час від часу вставляла свою репліку, не упустила можливості зауважити зі знайомими зверхніми нотками:

— Він не пес, котяро. 

— Так. – підтримав сестру Тоннер. – Кодамор Роноу — перевертень, здатний набувати подоби вовка. Та аж ніяк не собака.

— Ага. – відгукнувся зі свого місця Кода, чомусь спохмурнівши. – Худющий хворий собака, якого чомусь недобили ще в дитинстві, ходив тут трохи раніше. 

Та Римма все не уступалась, знову заперечивши:

— Навіть Вільям Дрегорі не собака. 

Тоннер знову кивнув.

— Він тикодін Другого Кола.

Ці слова знову викликали ту неприємну колючу тишу, що запанувала на кухні. Лисиця вивчала усіх присутніх здивованим поглядом, після чого пригнічено притисла до маківки вуха, нарешті зрозумівши, що сказала щось не те. Та хіба вона була винною у тому, що не до кінця усвідомлювала, що саме накоїв Вільям? 

— Я маю перепросити? – після тривалої мовчанки вичавила з себе Римма, винувато піднявши на господаря очі. Уся пиха вмить злетіла з неї, лишивши по собі тільки підібганий хвіст. – Треба вибачитися?

Кода похитав головою, а з його сіро-блакитних очей все не сходила ця мутна пелена незрозумілої емоції.

— Ні.

— Не тобі варто вибачатись. – ледь чутно додала і Моллі, замислено колупаючи пальцями край обіднього столу. – Не тобі.

На цій неприємній ноті закінчилися веселі розмови та жартівливі насмішки над Тридеєвими уроками, втім, як і самі заняття. Всезагальне пригнічення не зникало до самого вечора, який вони провели надворі біля тріскучого багаття. Можливо, запалювати його й було дурною помилкою, яка видала б їхнє перебування, та в той момент усім чомусь було начхати. 

Навряд чи орденці й Сойка взагалі в курсі де зараз перебувають обранці Долі. Гартоджесський ліс цілком безпечний. Поруч ані душі. Ніхто не зашкодить їм. Досі ніхто не зашкодив, тож боятися нічого й зараз. 

Моллі сиділа мовчки й неуважно слухала Мікині екенейські байки. Мія тулилася до неї з боку, час від часу стискаючи Молліну долоню, неначе повертаючи її до розмови й змушуючи, якщо не слабко усміхнутись, то хоча б кліпнути у відповідь.

Після чого дівчина знову переводила погляд на полум’я та намагалася зробити щось із нав’язливою думкою, що не відпускала її навіть, коли усі лягли спати.

Чому Вільям не заклав їх матері?

***

Мабуть, наступний тиждень видався аж давно складним і нервовим, зважаючи на постійну тривогу бути заскоченими зненацька вночі чи вдень та вбитими посеред тихого дикого лісу. Всі просто таки чекали нападу Сойчиних людей щомиті, сіпаючись від кожного хрусту гілок десь за вікном чи нажахано прислухаючись до раптом затихлого пташиного співу у гущавині кленів та дубів. 

Спати ночами ставало все страшніше, було щось моторошне у холодному сяйві зірок та цвіркунячій пісні. Зі сходом сонця ставало трохи веселіше, утім слизька бридка тривога нікуди не зникала. І якщо Мії з двійнятами ще вдавалося відволікатися якимось чином, то у Молліних грудях все не припиняло рости щось подібне на заморожений жах, що застигає в очах оленя, який бачить націлену на нього стрілу. Вістря цієї стріли тисло на її серце, заважаючи спати ночами та не даючи спокою вдень. 

Проте, було й чому порадіти. 

Лиси розговорювалися все краще, час від часу навіть вступаючи у розумові баталії з Тридеєм. Він хоч і бісився моментами, та все ж, вочевидь, пишався своїми викладацькими здібностями і в тому, що Римма з Тоннером розмовляють на рівні “не розумово відсталих тварин позначених Великим Небом” є виключно його заслугою, був абсолютно впевнений. І те, що Римма не припиняла гнівно чмихати на нього, а Тоннер тільки зітхав якось вимучено, ніяким чином не бентежило потішене его Тридеуса Третього.

Кода, до речі, теж міг похвалитися талантом хоч якого не якого, а таки педагога. Заняття, організовані ним, таки дали перші плоди. Мія, нехай так і не змусивши вітер зменшитися до ручного вихру, що вмістився б між долонями, тепер може контролювати напрям його руху і, крім того, ще й самостійно задавати його. Коли у неї вперше вийшло підкорити собі потік непокірної повітряної стихії, вона стрибала кухнею, мов дика сарна, й без угаву вигукувала щось нерозбірливе, але до неможливого радісне. Здавалось, вітерець, що знову роздмухав її волосся, теж радів на рівні із володаркою. Те, що у нього, фактично, відібрали свободу, ані краплі не турбувало його. А, може, Мія навпаки — подарувала своєму вітру ще більшу свободу, повністю визнавши його, як частинку себе?