Основна частина

Світлана Василівна йшла перший раз на нову роботу. До вчорашнього дня для свого оточення вона була Свєткою. Від учора все помінялося. Її призначили суддею.

Червоний диплом юрфаку Київського університету дав їй право вдало розподілитися на роботу. Не кудись там в закинуте місце, де й доріг немає, а в столичну область. Всього лиш менше сотні кілометрів від Києва, в якому пройшли щасливі роки навчання.

Вона дуже рада такому. В вихідні може їздити в театр, ботанічний сад чи до подружки Наталі, яка залишилася в столиці. Як приємно буде відвідувати місця, з якими вже звиклася та з якими зв’язано стільки всього гарного.

Райцентр, де тепер прийдеться працювати, невеличкий. Навіть не місто, а селище. Нещодавно її представили головному в районі - першому секретарю райкому партії. Так заведено, правила такі. Бо ж вона не якийсь там рядовий працівник, а єдина на весь район суддя. Вона буде вершити тут правосуддя та визначати хто правий, а хто винуватий.

Після недовгої розмови перший секретар міцно потиснув їй руку та урочисто сказав:

• Вітаю вас, товаришко суддя, з призначенням.

Саме так від сьогодні її будуть називати. Світлана дуже гордилася таким звертанням. «Товаришко суддя!». Як сильно звучить. Гордість за таке нове звертання, за нову високу посаду робили її, здається, навіть трохи вищою ніж була до цього.

Центральна площа селища була ще майже порожньою. Над кінотеатром – великий транспарант: « 1977 рік, рік обговорення нової Конституції СРСР, яка гарантує всім радянським громадянам демократичні свободи й права».

 Контори та магазини були ще закриті. До початку робочого часу залишалося більше години. Не видно було ще службових автомобілів біля райвідділу міліції, КДБ, райкому та райвиконкому. Всі ці установи розміщувалися в найкращих будівлях та поруч одна одної. За потреби можна було оббігти їх за десять хвилин.

Суд містився в старому, пошарпаному часом будинку. Так, як і сусідні з ним, відділ освіти та культури.

Світлана Василівна відкрила двері приміщення, де мала працювати і довгим тісним коридором з вельми зачовганими лавками пройшла до свого кабінету. Сіла й почала листати справи, які поклала їй на стіл секретарка. Молода суддя трохи боялася починати, тому старалася якомога більше вивчити те, з чим їй прийдеться працювати та приймати рішення.

На роботі ще нікого не було. Це тільки їй не терпілося якнайшвидше приступити, почати те, до чого так довго йшла.

Рівно о дев’ятій з’явилась секретарка Оля. Постукала в двері та влетіла запихана до кабінету судді:

• Доброго ранку, Світлано Василівно. З першим робочим днем вас.
• Дякую. Давайте, Олю, відразу перейдемо до справ.   
• Давайте. Можете на «ти» до мене.
• Ні, мені так зручніше.
• Нехай буде по вашому. От  не знаю з чого почати. У нас завал. Попередник ваш, Семен Якович, вже два місяці , як пішов на пенсію, то тут стільки всього накопилося, шо не скоро розгребемо. І кримінальних зо два десятки і цивільних повна пака у шафі і розлучень набралося.  Може почнемо з тої, шо я вчора намітила? Я вже й сторони визвала, чекають в коридорі. Разом зі мною прийшли. Вибачте, не боїтеся?
• Може трохи. Надіюсь, підкажете, де треба. Ви ж, як я знаю, більше трьох років тут.
• Не переживайте. Я біля Семене Яковича багато чого навчилася. Якби дали, то і сама вела б справи.

Почали з позову про відновлення на роботі та виплату компенсації за вимушений прогул. Подав його заступник директора великого та єдиного в райцентрі заводу. Вислухавши сторони, Світлана Василівна позов задовольнила.

Після засідання Оля загадково посміхалася:

• Сміливо почали ви, Світлано Василівно, в нашому районі.
• Не зрозуміла. Що тут сміливого.  Проста справа. Звільнили людину незаконно. І думати не треба було.

Оля повагалася якийсь час та згодом вирішила просвітити суддю:

• Не проста. Тут потрібно дешо знати. Цей заступник, шо ви його відновили на роботі шось не поділив зі своїм директором. А той у нас велика персона. Він тут ніби короля грає. Ніхто перечити йому не сміє. Навіть в райкомі побоюються. Номенклатура області. Шо хоче, те й робить.     
• А я тут з якого боку. Нехай там в себе розбираються, як їм заманеться. А в нас буде строго по закону.
• Ну,ну. Може воно й так. А тільки поселили вас саме в заводський гуртожиток. І знайте, як раптом, шо - всі біжать до директора заводу. В нього і гроші, і транспорт, і матеріали, які треба для ремонту. Приміром, як шось буде валитися нам на голову, прийдеться до нього йти на поклон.
• Значить будемо якось без цього обходитись.

Молода суддя з головою поринулась у справи. Прокурори, адвокати, свідки, прохачі, потерпілі не давали їй і вгору глянути. Одні змінювали інших. Купи списаних паперів заповнили всі місця, куди їх можна було складати. Інколи не було часу, щоб пообідати, або хоч щось зробити своє.

Пройшов тиждень чи другий, і в суддівський кабінет міліціонер привів молодого чоловіка, на якого треба було накласти стягнення, оскільки він нецензурно висловлювався в громадському місці.