Траур.

До будинку вони повернулися вже під вечір.

Коли батько відчинив двері, усередині панувала незвична тиша.

Ніхто не поспішав заходити.

Марія першою переступила поріг. Здавалося, ніби ось-ось із другого поверху збіжить Софія й усміхнено скаже:

— Ну що, ви вже вдома?

Але в будинку було тихо.

Мама повільно зайшла до кухні й машинально поставила чайник, хоча ніхто не хотів ні їсти, ні пити.

Батько мовчки сів у крісло у вітальні, дивлячись в одну точку.

Марія піднялася на другий поверх.

Вона підійшла до дверей кімнати Софії й повільно натиснула на ручку.

Усе залишилося таким самим.

На письмовому столі лежав відкритий зошит, на стільці висіла кофта, а на полиці стояли улюблені книги.

На тумбочці біля ліжка лежав телефон, який Софія залишила вдома, та маленький плюшевий ведмедик, подарований Марією багато років тому.

Марія сіла на край ліжка й взяла до рук подушку сестри.

Вона ще зберігала її знайомий запах.

— Я не хочу звикати до того, що тебе більше немає... — тихо прошепотіла вона.

По її щоках знову покотилися сльози.

У цей момент у дверях з'явилася мама.

Вона мовчки підійшла до доньки, сіла поруч і міцно обійняла її.

Обидві плакали, не промовляючи ні слова.

А внизу, у вітальні, батько сидів із сімейним фотоальбомом. Він відкрив сторінку, де маленькі Марія й Софія, сміючись, будували піщаний замок на березі моря.

Він провів пальцем по фотографії й тихо сказав:

— Нам так тебе не вистачає, доню...

Мама ще кілька хвилин сиділа поруч із Марією, міцно обіймаючи її.

Потім вона ніжно погладила доньку по волоссю.

— Якщо захочеш поговорити... ми поруч.

Марія лише ледь кивнула, не піднімаючи очей.

Мама тихо вийшла з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Спустившись на перший поверх, вона зайшла до вітальні.

Батько все ще сидів у кріслі, тримаючи в руках сімейний альбом.

Вона мовчки сіла поруч і поклала голову йому на плече.

Він обійняв дружину, і вони ще довго сиділи в тиші, переглядаючи фотографії, на яких Софія усміхалася.

Тим часом Марія залишилася в кімнаті сестри.

Вона повільно лягла на її ліжко й міцно притиснула до себе подушку.

На тумбочці біля ліжка стояла фотографія, де вони разом святкували день народження Софії.

Марія провела пальцем по рамці.

— Добраніч, Софійко... — прошепотіла вона крізь сльози.

Вона заплющила очі.

За вікном тихо шумів вітер, а місячне світло падало на кімнату, у якій тепер панувала незвична порожнеча.

Вперше за багато років Софія не побажала сестрі доброї ночі..

Минуло кілька годин.

У будинку було тихо. Лише годинник у вітальні відраховував секунди.

Батьки сиділи на кухні, не в змозі заснути.

— Піду подивлюся, як Марія, — тихо сказала мама.

Батько мовчки кивнув і піднявся разом із нею.

Вони повільно піднялися сходами на другий поверх. Двері до кімнати Софії були трохи прочинені.

Мама обережно зазирнула всередину.

Марія спала, згорнувшись калачиком на ліжку Софії. Однією рукою вона міцно обіймала подушку сестри, а по її щоці ще залишилися сліди висохлих сліз.

На тумбочці лежала їхня спільна фотографія, яку Марія, мабуть, тримала в руках перед тим, як заснути.

Мама тихо заплакала.

— Бідна наша дівчинка... — прошепотіла вона.

Батько обійняв дружину за плечі.

— Вона дуже любила Софію... Це занадто важко для неї.

Мама повільно підійшла до ліжка й обережно поправила ковдру, щоб Марії було тепліше.

Дівчина не прокинулася, лише тихо прошепотіла крізь сон:

— Софійко... не йди...

Мама прикрила долонею рот, стримуючи ридання.

Батько опустив голову.

— Вона досі чекає, що це був лише страшний сон...

Ще кілька хвилин вони мовчки стояли біля ліжка, а потім тихо вийшли з кімнати, безшумно зачинивши двері, щоб не розбудити доньку. За дверима мама знову не змогла стримати сліз, а батько міцно обійняв її, підтримуючи в цей найважчий період їхнього життя.

Батьки тихо зачинили двері до кімнати Софії.

Кілька секунд вони мовчки стояли в коридорі.

Мама витирала сльози, а батько дивився на зачинені двері.

— Вона заснула... — ледь чутно сказала мама. — На ліжку Софії...

Батько важко зітхнув.

— Нехай. Якщо їй так хоч трохи легше, не будемо її будити.

Вони повільно спустилися на перший поверх.

У вітальні панувала тиша.

Мама сіла на диван і тихо промовила:

— Як тепер жити без нашої Софійки?..

Батько опустив голову.

— Не знаю...

Він подивився на сімейну фотографію, що стояла на полиці. На ній Марія й Софія усміхалися, обійнявши одна одну.

— Учора вона ще була вдома... — тихо сказав він. — А сьогодні її вже немає.

Мама не витримала й заплакала.

Батько сів поруч, міцно обійняв її.

Раптом тишу в будинку перервав тихий стукіт у двері.

Тук... тук... тук...

Батьки переглянулися.

— Хто це може бути?.. — тихо запитала мама.

Батько повільно підвівся й підійшов до дверей.

Відчинивши їх, він побачив на порозі Андрія.

Хлопець стояв, опустивши голову. На його обличчі були подряпини та синці, а очі почервоніли від сліз. У руках він тримав невеликий букет червоних троянд.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.

— Добрий вечір... — тихо промовив Андрій. — Я... я не знаю, чи маю право сюди приходити...

Його голос зірвався.

— Але... я хотів попросити у вас вибачення.

Він опустив очі.

— Це я був за кермом... Якби я не почав розганятися... Софія була б жива...

По його щоках покотилися сльози.

— Я щодня буду винен у тому, що сталося... І ніколи собі цього не пробачу...

У будинку запанувала важка тиша.

Батько міцно стиснув кулаки, але мовчав, дивлячись на хлопця, який стояв на порозі з почуттям провини, яке вже ніколи не залишить його, чи це тільки для того щоб вони не писали заяву?