Похорон

Минуло кілька годин.

Марія сиділа вдома, не знаходячи собі місця. Вона раз по раз набирала номер мами.

— Абонент тимчасово недоступний...

Потім вона зателефонувала татові.

— Абонент не відповідає...

Дівчина почала хвилюватися.

— Дивно... Чому вони не беруть слухавку?.. І Софія теж не відповідає...

Вона навіть не здогадувалася, що її батьки все ще перебувають у лікарні.

Тим часом лікарі завершили необхідні процедури, а поліцейські разом із родинами обговорювали подальші формальності.

Через надзвичайно тяжкі травми, яких зазнали дівчата в аварії, було ухвалено рішення провести поховання в закритих трунах.

Після розмови між родинами та працівниками ритуальної служби домовилися, що прощання й поховання відбудуться о 10:00 ранку.

Ніхто не міг повірити, що ще кілька годин тому дівчата сміялися за святковим столом, а тепер їхні близькі змушені готуватися до прощання. 

На годиннику було 06:45.

Батьки Софії та Марії повільно вийшли з лікарні. За кілька годин вони ніби постаріли на багато років. Очі були червоні від сліз, обличчя виснажені, а сил майже не залишилося.

Вони мовчки сіли в автомобіль.

Усю дорогу додому ніхто не промовив жодного слова. У салоні панувала гнітюча тиша.

Рівно о 07:00 машина зупинилася біля будинку.

Двері відчинилися, і Марія, почувши звук двигуна, одразу вибігла на подвір'я.

— Мамо! Тату! — радісно вигукнула вона, підбігаючи до них. — Де Софія?  

Мама не змогла відповісти. Її губи затремтіли, і вона заплакала, прикривши обличчя руками.

Марія здивовано перевела погляд на тата.

— Тату... Що сталося? Чому мама плаче? Де Софія?

Батько кілька секунд мовчав. Йому було неймовірно важко вимовити ці слова.

Він підійшов до доньки, міцно обійняв її й тихо сказав:

— Маріє... Софія... вчора вночі потрапила в страшну автомобільну аварію...

Він заплющив очі, стримуючи сльози.

— Лікарі зробили все, що могли... Але врятувати її не вдалося.

Марія завмерла.

Вона дивилася на батька, ніби не розуміючи почутого.

— Ні... — ледь чутно прошепотіла вона. — Ні... Це неправда...

Її голос затремтів.

— Це... це жарт, так?.. Софія зараз зайде... Вона не могла...

Дівчина дивилася за їх спини, оцінюючи де могла сховатися їх сестра, але..

Батько лише міцніше обійняв доньку, а мама, плачучи, приєдналася до них. Утрьох вони стояли посеред подвір'я, не в силах змиритися з трагедією, Софії більше не має..

Марія мовчки стояла, витираючи сльози. Вона все ще не могла повірити, що більше ніколи не почує голосу сестри.

Батько обережно поклав руку їй на плече.

— Маріє... — тихо промовив він. — Скоро почнеться прощання. Похорон буде о десятій ранку.

Він на мить замовк, а потім запитав:

— Ти... підеш?

Марія довго мовчала. Її очі були почервонілі від сліз.

— Я... не знаю... — ледве чутно відповіла вона. — Мені страшно...

Мама підійшла ближче й ніжно взяла доньку за руку.

— Ніхто не змушує тебе, сонечко. Але це буде можливість попрощатися із Софійкою.

Марія опустила голову. Перед очима одна за одною спливали щасливі спогади: як вони разом гралися в дитинстві, сміялися, святкували дні народження, підтримували одна одну.

А ще..

Марія заплющила очі.

Перед нею ніби ожив один зі спогадів...

Софії було тринадцять років. Вона тільки перейшла до нової школи й соромилася звертатися до вчителів.

Вони з Марією сиділи ввечері на кухні.

— Маріє... — тихо сказала Софія. — А як мені написати вчительці математики, що завтра мене не буде?

Марія усміхнулася.

— Це зовсім не страшно. Дивись.

Вона взяла телефон сестри.

— Пиши так: «Добрий вечір! Це Софія. Хочу повідомити, що завтра мене не буде на уроці через сімейні обставини. Дякую за розуміння.»

— І все? — здивувалася Софія.

— Так. Головне — ввічливо привітатися, коротко пояснити причину й подякувати.

Софія натиснула «Надіслати» й полегшено зітхнула.

— Я думала, це набагато складніше.

Марія засміялася.

— Якщо колись не знатимеш, як написати комусь із учителів, завжди питай мене.

Софія міцно обійняла сестру.

— Добре. Ти завжди мене виручаєш.

— Бо я твоя старша сестра.

Вона глибоко вдихнула й, стримуючи сльози, кивнула.

— Так... Я піду.

Батько мовчки обійняв доньку.

— Ми будемо поруч. Увесь час.

Марія міцно притулилася до батьків. 

Марія мовчки витерла сльози й разом із батьками зайшла до будинку.

Цей двоповерховий дім був для них не просто будівлею. Вони купили його багато років тому, коли Софійці було лише два роки. Саме тут минуло все їхнє дитинство.

Марія повільно оглянула передпокій. Здавалося, ніби нічого не змінилося: на вішалці все ще висіла куртка Софії, а біля дверей стояли її кросівки, у яких вона хотіла піти на день народження подруги, але взяла у сестри іншу пару взуття.

Мама, побачивши це, тихо заплакала.

— Вона ж казала... «Я ненадовго...» — прошепотіла вона.

Батько мовчки опустив голову.

Марія повільно піднялася сходами на другий поверх. Вона відчинила двері до кімнати Софії.

Усе залишилося так, як було напередодні: акуратно застелене ліжко, книги на полиці, малюнки на столі й фотографія, де вони з сестрою усміхаються в обіймах.

Дівчина підійшла до письмового столу й провела рукою по його поверхні.

— Я досі не можу повірити, що тебе більше немає... — ледь чутно прошепотіла вона.

У кімнаті стояла така тиша, що було чути лише тихе цокання годинника, який продовжував відраховувати час. 

У будинку панувала важка тиша.

Ніхто не мав апетиту. На кухні так і залишився недоторканий чай, який мама машинально налила, але так і не змогла випити.

Марія мовчки одягла чорну сукню. Мама витирала сльози, намагаючись привести себе до ладу, а батько стояв біля вхідних дверей із ключами в руках.