Аварія

За кілька хвилин тишу нічної дороги розірвали сирени.
До місця аварії одна за одною під'їхали машини швидкої допомоги, пожежно-рятувальна служба та поліція. Рятувальники швидко оцінили ситуацію.

Рятувальники насамперед кинулися до понівеченого салону.

За допомогою спеціальних інструментів вони обережно розтиснули зім'яті дверцята й дістали Лізу. Вона була важко поранена, ледве дихала, а медики одразу почали надавати їй невідкладну допомогу. За кілька секунд її поклали на ноші й понесли до карети швидкої допомоги.

Тим часом інша група рятувальників почала піднімати перекинутий автомобіль.

Коли машину вдалося зрушити, вони по черзі дістали Софію, Олену та Віку.

Медики швидко перевірили кожну з них, але після огляду мовчки переглянулися.

— На жаль... вони загинули, — тихо промовив один із лікарів.

Навколо запанувала важка тиша. Лише проблискові маячки спецавтомобілів освітлювали місце трагедії.

Андрій стояв осторонь, не в силах повірити в те, що сталося. Діма опустив голову, а в його очах застигли сльози.

 У приймальному відділенні лікарні панувала напружена тиша. Медики поспіхом передавали постраждалих іншим бригадам, а поліцейські вже почали встановлювати особи всіх учасників аварії за документами.

Один із лікарів узяв список контактів.

— Потрібно повідомити родичів... — тихо сказав він.

У кабінеті запанувала важка мовчанка. Такі дзвінки були одними з найскладніших у їхній роботі.

Лікар набрав перший номер.

— Доброї ночі... Це лікар із міської лікарні. Мені дуже шкода... Ваша донька потрапила в дорожньо-транспортну пригоду...

Після короткої паузи він тихо продовжив:

— На жаль, вона загинула.

На іншому кінці дроту пролунали ридання.

Так само медики та поліцейські зв'язувалися з родинами інших загиблих, повідомляючи трагічну новину та просячи приїхати до лікарні для впізнання й оформлення необхідних документів.

Невдовзі один із лікарів узяв до рук телефон із контактом, підписаним «Мама».

Він глибоко вдихнув і набрав номер.

За кілька секунд у слухавці почувся сонний жіночий голос:

— Алло?.. Слухаю...

Лікар на мить заплющив очі.

— Доброї ночі... Вас турбують з лікарні. Мені дуже шкода, але я телефоную через дорожньо-транспортну аварію, у якій постраждала ваша донька Софія, мені дуже шкода, але вона померла, приїдьте в першу міську лікарню 

Минуло близько двадцяти хвилин.

Батьки Софії майже не пам'ятали дороги до лікарні. Після дзвінка вони мовчки сіли в машину. Мама весь час плакала, міцно стискаючи телефон у руках, а тато, ледве стримуючи емоції, зосереджено дивився на дорогу.

— Це якась помилка... — крізь сльози повторювала мама. — Це не може бути наша Софійка...

Тато мовчав. Він лише сильніше стиснув кермо й натиснув на педаль газу.

Коли вони під'їхали до приймального відділення лікарні, біля входу вже стояли автомобілі швидкої допомоги та поліцейські машини. Вибігши з автомобіля, вони поспішили всередину.

Біля стійки реєстратури до них підійшов лікар.

— Ви батьки Софії? — тихо запитав він.

— Так... Де наша донька? — тремтячим голосом відповіла мама.

Лікар представився:

— Я — лікар Олександр Коваленко. Мені дуже шкода... Будь ласка, пройдіть зі мною.

Батьки мовчки пішли за ним довгим лікарняним коридором.

Коли Олександр Коваленко відчинив двері кімнати для родичів, батьки Софії повільно зайшли всередину.

У приміщенні вже були інші сім'ї.

Біля вікна сиділи батьки Олени — Ігор і Наталія. Наталія не стримувала сліз, а чоловік мовчки обіймав її за плечі.

Поруч були батьки Віки — Сергій і Оксана. Вони сиділи, тримаючись за руки, не в силах вимовити жодного слова.

У кутку кімнати стояли батьки Лізи — Володимир і Тетяна. Вони чекали новин від лікарів про стан доньки, яка перебувала в операційній.

Коли до кімнати зайшли батьки Софії, усі мовчки підвели очі. Ніхто не знав, що сказати. У повітрі панувала важка тиша, яку зрідка порушували лише приглушені схлипування.

Лікар Олександр Коваленко повільно зачинив за собою двері.

— Мені дуже шкода... — тихо промовив він. — Ми зробили все, що могли...

Усі завмерли, боячись почути наступні слова.

— Унаслідок аварії Софія, Олена та Віка отримали травми, несумісні з життям. Врятувати їх, на жаль, не вдалося.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша.

Мама Софії схопилася за чоловіка й заплакала. Батьки Олени та Віки також не могли стримати сліз.

Після короткої паузи лікар продовжив:

— Ліза жива. Зараз вона перебуває в реанімації. Її стан важкий, вона в комі, але життєві показники стабільні. Наші прогнози обережно оптимістичні — ми очікуємо, що вона одужає, хоча на це знадобиться час.

Батьки Лізи заплакали вже від полегшення. Вони міцно обійняли одне одного.

— Можна... можна її побачити? — тремтячим голосом запитала мама Лізи.

— Зараз ні, — м'яко відповів лікар. — Вона перебуває під постійним наглядом у відділенні інтенсивної терапії. Щойно її стан дозволить, ми повідомимо вас.

Лікар Олександр Коваленко кілька секунд мовчав, даючи родинам хоч трохи часу оговтатися.

Потім він тихо промовив:

— Мені дуже шкода, але нам потрібно виконати необхідні процедури.

Він опустив очі.

— Батьків Софії, Олени та Віки я прошу пройти зі мною на впізнання.

У кімнаті запанувала важка тиша.

Мама Софії заплакала ще сильніше й похитала головою.

— Ні... Це не може бути моя донечка...

Тато міцно обійняв її за плечі, хоча й сам ледве стримував сльози.

Батьки Олени та Віки мовчки підвелися. Їхні обличчя були бліді, а в очах застигли біль і розпач.

Лікар повільно відчинив двері.

— Прошу... Я розумію, наскільки це важко, але ця процедура необхідна.