Спокійне життя

Минуло кілька тижнів.

За цей час у будинку багато чого змінилося. Софійка трохи підросла, частіше прокидалася, уважно розглядала все навколо й уже іноді дарувала рідним свою першу несміливу усмішку.

Марійка дуже полюбила молодшу сестричку. Щоранку вона бігла до її ліжечка, тихенько віталася й дивилася, чи не прокинулася Софійка. Вона приносила їй брязкальця, співала дитячі пісеньки й завжди хотіла допомогти мамі.

— Мамо, можна я потримаю її за ручку? — щоразу запитувала Марійка.

— Звичайно, тільки дуже обережно, — відповідала мама.

Марійка ніжно торкалася маленької долоньки сестрички. Софійка міцно стискала її пальчик, ніби вже знала, що поруч її найкраща подруга й старша сестра.

Так і жили вони.

Марійка росла доброю й турботливою старшою сестрою, а Софійка з кожним днем ставала все допитливішою. Разом вони гралися, сміялися, іноді пустували, але завжди підтримували одна одну.

Батьки раділи, дивлячись, як міцнішає зв'язок між донечками, а бабуся часто повторювала:

— Найбільший скарб — це родина. Бережіть одне одного.

У їхньому домі завжди лунав дитячий сміх, пахло свіжою випічкою, а вечорами вся сім'я збиралася разом, ділячись новинами й теплими обіймами.

Минув ще один рік.

Марійці виповнилося чотири роки. Вона помітно підросла, стала ще більш допитливою й самостійною. Дівчинка любила допомагати мамі накривати на стіл, гратися з ляльками та читати книжки разом із татом.

Софійці вже був рік. Вона впевнено повзала, робила свої перші кроки, вимовляла прості слова й усюди намагалася йти за старшою сестрою.

У день народження Марійки весь будинок прикрасили різнокольоровими кульками та гірляндами. На столі стояв великий торт із чотирма свічками, а рідні зібралися, щоб привітати іменинницю.

— З днем народження, наша Марійко! — усміхаючись, сказали мама й тато.

Марійка заплющила очі, загадала бажання й одним подихом задула всі чотири свічки.

Поруч стояла маленька Софійка й радісно плескала в долоньки, не зовсім розуміючи, що відбувається, але щиро радіючи разом із сестрою.

Марійка обійняла її й засміялася.

— Дякую, що ти в мене є, Софійко.

Софійка усміхнулася у відповідь і міцно обійняла старшу сестру своїми маленькими ручками. 

Роки минали непомітно.

Марійка й Софійка росли дуже дружніми. Вони майже ніколи не сварилися, не билися й не ображали одна одну. Навпаки — завжди були разом.

Щоранку сестрички прокидалися, снідали з батьками, а потім вигадували нові ігри. Вони будували будиночки з ковдр, малювали, бігали подвір'ям, збирали польові квіти й годинами могли сміятися через якісь дрібниці.

Якщо Софійка падала й починала плакати, Марійка одразу підбігала до неї, допомагала підвестися й міцно обіймала.

— Не плач, Софійко. Я ж поруч.

А коли Марійці було сумно чи щось не виходило, Софійка обіймала сестру своїми маленькими ручками й казала:

— Я тебе люблю.

Батьки часто дивилися на донечок і раділи.

— Які ж вони дружні, — казала мама.

— Нехай завжди такими й залишаються, — усміхався тато.

І справді, сестри були не лише рідними, а й найкращими подругами, які завжди підтримували одна одну й вірили, що разом вони зможуть подолати будь-які труднощі.