Перший день життя

Дівчинка трьох років тихенько сиділа на підлозі у вітальні, схрестивши маленькі ніжки. Перед нею лежав альбом, а навколо були розкидані різнокольорові олівці. Вона старанно виводила на білому аркуші криві сонечка, квіти й будиночок, час від часу висовуючи язичок від зосередженості.

Її батьки ще зранку поїхали до лікарні. Вони пообіцяли, що повернуться швидко, і поцілували донечку перед тим, як піти. Через це за дівчинкою залишилася доглядати бабуся.

Бабуся сиділа неподалік у кріслі, спокійно в'язала теплий светр і час від часу поглядала на онуку. З кухні долинав запах свіжозавареного чаю та домашнього печива, а старий годинник на стіні рівномірно відраховував секунди. У будинку було тихо й затишно.

— Бабусю, дивись, це мама, тато і я, — усміхнулася дівчинка, піднявши малюнок.

— Які ви гарні, сонечко, — лагідно відповіла бабуся, усміхнувшись онучці. — Вони скоро повернуться.

Дівчинка задоволено кивнула й знову взялася за малюнок.

Минуло близько трьох годин.

Дівчинка вже перестала малювати й сиділа біля бабусі, розглядаючи книжку з казками. Раптом у передпокої почувся звук ключа в замку.

— Татко! — радісно вигукнула вона й побігла до дверей.

Батько зайшов до будинку сам. Він виглядав схвильованим, але, побачивши донечку, одразу усміхнувся.

— Тату, а де мама? — запитала дівчинка, зазираючи йому за спину.

Він присів навпочіпки й лагідно обійняв її.

— Мамочка ще в лікарні, сонечко. Лікарі сказали, що вже зовсім скоро народиться твоя маленька сестричка. Я приїхав лише забрати речі й одразу повертаюся до мами.

Він швидко пройшов до спальні, взяв заздалегідь зібрану сумку, перевірив документи, телефон і зарядний пристрій. Бабуся допомогла йому скласти останні необхідні речі.

Перш ніж піти, батько знову підійшов до донечки.

— Скоро ти станеш старшою сестрою.

Очі дівчинки засяяли.

— Правда? Я буду з нею гратися?

— Обов'язково, — усміхнувся батько. — Але спочатку їй треба трохи підрости.

Дівчинка міцно обійняла тата.

— Передай мамі, що я її люблю... І сестричку теж.

— Передам, обіцяю.

Він поцілував доньку в чоло, узяв сумку й поспішив до машини. 

Маленька дівчинка ще кілька секунд дивилася у вікно, проводжаючи поглядом машину тата. Коли вона зникла за поворотом, дівчинка тихенько зітхнула й повернулася до бабусі.

Вона підійшла до бабусі, міцно обійняла її за ноги й притулилася щічкою.

Бабуся лагідно погладила онучку по волоссю й усміхнулася.

— Ну що, Марійко, сумуєш?

Дівчинка лише кивнула.

— Не хвилюйся, моя хороша. Уже зовсім скоро мама повернеться. І не сама, а з твоєю маленькою сестричкою.

— А вона буде така маленька, як лялька? — тихо запитала Марійка.

Бабуся тихенько засміялася.

— Ще менша. Але дуже скоро підросте, і ви будете разом гратися.

Марійка усміхнулася й міцніше притулилася до бабусі, уявляючи свою майбутню сестричку.

Марія зручно вмостилася поруч із бабусею на дивані й із цікавістю подивилася на неї.

— Бабусю... А яка вона, моя сестричка?

Бабуся лагідно усміхнулася.

— Поки що вона зовсім крихітна. Маленькі ручки, маленькі ніжки, крихітний носик і пухкі щічки.

— А волоссячко в неї є?

— Є, але зовсім трішечки. Можливо, темне, як у тата, а може, світле, як у мами. Побачимо, коли вона народиться.

Марія замислилася.

— А оченята?

— Коли вона відкриє їх, вони будуть великі й допитливі. Може, блакитні, а може, карі. Це теж стане відомо трохи пізніше.

Дівчинка усміхнулася.

— А вона буде мене любити?

Бабуся ніжно обійняла онучку.

— Звичайно, Марійко. Ти ж її старша сестричка. Для неї ти будеш найріднішою людиною, яка завжди захистить, навчить і обійме.

Марія щасливо посміхнулася, міцніше притиснувши до себе плюшевого ведмедика.

— Тоді я вже дуже хочу з нею познайомитися...

Надворі вже починало сутеніти. Марійка весь день чекала новин про маму та сестричку, тому помітно втомилася.

— Ну що, Марійко, час спати, — лагідно сказала бабуся.

— А якщо сестричка народиться, поки я спатиму? — стурбовано запитала дівчинка.

— Тоді я обов'язково розповім тобі про це вранці, — усміхнулася бабуся. — А може, коли прокинешся, тато вже подзвонить із чудовою новиною.

Марійка трохи подумала й кивнула.

Бабуся допомогла їй перевдягнутися в піжаму, вкрила теплою ковдрою й посадила поруч її улюбленого плюшевого ведмедика.

— На добраніч, моє сонечко.

— На добраніч, бабусю...

Бабуся поцілувала онучку в лоб і вимкнула світло, залишивши лише маленький нічник. Його м'яке жовте світло освітлювало кімнату.

Марійка ще трохи дивилася у вікно на зоряне небо й думала про свою маленьку сестричку. Вона уявляла її крихітні ручки, маленький носик і тихий сміх.

— Добраніч, сестричко... — прошепотіла дівчинка, міцніше обіймаючи ведмедика.

Невдовзі її очі заплющилися, і вона солодко заснула

Перші промені ранкового сонця пробивалися крізь фіранки, освітлюючи кімнату Марійки. Вона ще міцно спала, обіймаючи свого плюшевого ведмедика.

Двері тихенько відчинилися.

До кімнати зайшли мама й тато. Мама виглядала трохи втомленою, але її очі світилися щастям. Тато усміхався, тримаючи на руках маленький згорток, загорнутий у рожеву ковдрочку.

— Марійко... — тихо покликала мама, ніжно погладивши донечку по волоссю. — Прокидайся, сонечко.

Дівчинка повільно розплющила очі. Побачивши батьків, вона широко усміхнулася й одразу сіла на ліжку.

— Мамо! Тату! Ви повернулися!

Вона кинулася їх обіймати, а потім помітила маленький згорток у татових руках.

— Це... сестричка?

Тато кивнув.

— Так. Познайомся, Марійко. Це твоя молодша сестричка.

Марійка затамувала подих і обережно підійшла ближче. Із ковдрочки визирало крихітне личко. Немовля мирно спало, тихенько сопучи.

— Вона така маленька... — прошепотіла Марійка.

Мама лагідно усміхнулася.