Тосько знайомиться з Білою Лілією

     Уже кілька днів павучок намагався намалювати Лілію. Ось і сьогодні, зі самого ранку, Тосько прикріпив на спину мольберт і фарби  (добре, що прихопив їх з дому), і пішов до Лілії.

З-поміж усіх квітів йому захотілося малювати саме її. Було щось заворожуюче у її чистоті, недосяжно величне у її простоті, невимовно чарівне у її відстороненості. Тосько годинами вдивлявся у її загадкову красу і пробував перенести цей настрій на папір. І коли йому нарешті вдалося намалювати коронки усіх шести пелюсток, він почув милий співучий голос: «Ти так стараєшся... Я б якось допомогла, але твій малюнок такий крихітний... і сам ти маленький...»

        −Так, − опустив очі Тосько, − мені вже про це казали... .

     − Це нічого, − відповіла квітка. – Справжня велич не у рості, а у вчинках. Вони можуть як принизити, так і вивищити.

          Твоя наполегливість і терпеливість заслуговують на повагу. А ти хто? Щось раніше я тебе тут не помічала.

        −Дякую Вам. Я – павучок Тосько. Я тут недавно, приїхав з другом погостювати...

        −А-а-а.. А де друг?

        −У нього свої інтереси. Він любить бігати за метеликами або поспати...

        −А ти що любиш, крім малювати, як я вже зрозуміла?

     −Люблю подорожувати. Але самотужки мені це не дуже під силу, бо я не можу долати великі відстані.

         −А для чого долати відстані?

         −Щоб більше побачити..., − відповів павук.

         −Гм, а що там є такого, чого немає тут?

        −Не знаю, я ще не бачив. Але мені здається, що десь є щось красивіше і цікавіше...

         −Ніж що? Аніж ти?

       −Я не знаю, я про це не думав, − знітився Тосько. – А що у мені цікавого, я звичайний павучок, яких на земній кулі сорок одна тисяча видів?

         −О-о-о, - здивовано вигукнула Лілія. – І ти  вважаєш, що ви всі однакові?

      −Гадаю, що ні. Деякі з нас завбільшки десяти сантиметрів, а деякі навіть отруйні... я про це дізнався з Природничої енциклопедії.

        −Ну ось бачиш, а ще ви відрізняєтеся характером, звичками і уподобаннями. І з того, що ти щойно сказав, я зрозуміла, що ти допитливий, не лінивий і любиш читати.

          −Ну... Не так, щоб люблю... Але це захопливе заняття.

          −Авжеж, − погодилася Лілія і додала, − але найцікавіше – це досліджувати себе.

          −Це як? – зацікавлено спитав Тосько.

          −Це зосереджуватися на своїх відчуттях, досліджувати свої думки, аналізувати власні реакції на зовнішні подразники, тобто емоції, оцінювати власні вчинки..., а ще - дослухатися до  своїх бажань.

           −А для чого це? – напружився павучок.

      –Хто добре себе знає, той убезпечить себе від помилок рішень, коли потрібно − зробить правильний вибір; для нього не буде несподіванок, або вони матимуть не такі болючі і плачевні наслідки.

        - ?...?...? – звів догори брови павучок, не дуже розуміючи про що йдеться.

     −Онде, глянь, неподалік горобець намагається осідлати травинку і вже вкотре падає. Настирливий... бачиш? Чергова спроба  – і знову невдача, довелося злетіти. Може поясниш, чого так відбувається?

        −Ну, тут усе зрозуміло: або обрав травинку не ту, або сам заважкий і не може на ній втриматися.

        −От бачиш, а він, горобець, цього не розуміє, погоджуєшся? Або просто впертий такий. Нема, щоб реально оцінити ситуацію – пошукати іншу травичку або й взагалі, сісти на гілочку якусь.

        −Я, здається, зрозумів, − кивнув павучок.

        −От і чудово, − посміхнулася у відповідь Лілія.

         −Навіть не знаю, чи маю право просити про одну річ, - несміливо почав Тосько. – Мені потрібна допомога.

         −Звісно, розповідай, − доброзичливо промовила Лілія.

        −Раніше я мешкав з моєю родиною  мамою і татом, братами і сестрами..., - почав здалеку Тосько. − А потім покинув їх... Я поспішав, мені хотілося чимшвидше потрапити у світ, побачити і познайомитися з ним. І тому  я нікому не розповідав, але я іноді прибріхував їм.

         −І тебе це зараз непокоїть?

         −Так, зараз я часто про це думаю: для чого було це робити, адже вони - найближчі і найдорожчі, і бажають мені лише добра. Я вчинив з ними нечесно... І мені соромно.

        −Добре, що ти це усвідомив. Брехати – це погано не лише тому, що результатом є недовіра, але й тому, що брехати швидко стає звичкою. Якщо тебе раз-другий впіймають на брехні, то уже третій раз повірити тобі буде важко. Але якщо тобі вкотре пройшла брехня, то втретє ти збрешеш автоматично, так?

        −Угу, − потупив очі Тосько.

       −Ну ось, бачу, твоє «угу» вже ґрунтується на досвіді. Отже, ти погоджуєшся, що брехати – це просто погана звичка?

         −Так, так, – закивав головою павучок.