Тосько допомагає другові

     Як і очікував Тосько, на дачі було все по-іншому. Найперше, що його вразило – це квіти. Їх було так багато і всі вони були такі різні.  Він надовго затримувався біля кожної, зачароровуючись  красою і вдихаючи їхній аромат. Нічого подібного він раніше ніколи не бачив. Хоча ні, він пригадав, що ще задовго до того, так само його вразив візерунок на Хуанові, але він про це вже забув. «Дивно, як ми швидко звикаємо до того, що нас оточує, а надто, якщо це красиве і приємне, і з часом перестаємо дивуватися», - подумав Тосько.

       З квітами  павучок лише знайомився, тому був максимально уважний і зосереджений. Заскочений таким розмаїттям візерунків і палітри, Тосько подовгу вдивлявся у лінії, вигини і розводи, вишукував десятки відтінків кольорів на їхніх пелюстках і від цього квіти ставали йому ближчими і зрозумілішими.

       З часом павучок завважив, що, окрім привабливості, квіти  ще мають характер. Наприклад, ромашка завжди привітна, хоч росте розкішним кущем. Її пупчик схожий на сонце і ним вона, наче прив’язана, завжди тягнеться до нього. Ромашка завжди дозволяє павучку лазити своїми стеблами. А ось гладіолус надзвичайно пихатий. Він гордо дивиться або вперед, або ж зверху вниз. Тосько б навіть не наважився на нього зіп’ястися. Маленька скромна матіола ввечері видає такий запаморочливий запах, що не тільки Тосько, а й світлячки з усієї округи злітаються, щоб насолодитися ним. Тоді над оазою матіоли утворюється мерехтлива хмаринка, яка світиться, як ліхтар. А ще троянди... Не дивлячись на те, що вони різних кольорів і їх багато, - всі вони особливі і кожна по-своєму прекрасна. Правда ж, вони й самі це розуміють. Всім своїм виглядом вони наче кажуть: «Ми - красуні, інших таких нема». І це правда. А ще з ними треба бути дуже обережним, бо вони мають шипи.

       Днями Тосько відкрив для себе ще одну квітку – Лілію. Біла Лілія – тремтливо-ніжна і надто самотня. Тосько її тому й не помітив відразу, що вона трималася осторонь. Щоб її розгледіти Тоськові потрібно було докласти чимало зусиль і вилізти на кущ смородини, за яким вона знайшла прихисток. Її  витончений аромат заспокоює, додає впевненості і вселяє надію, його хочеться вдихати ще і ще. Тоськові від нього робиться добре, його покидають усі страхи і сумніви. А їх у павучка останнім часом було достатньо: потрібно було самому облаштуватися на новому місці, самому дбати про їжу, потрібно весь час бути пильним, щоб не попастися якомусь птахові у дзьоб. Це все доволі обтяжливо і, що там казати, іноді Тоська мучили думки про те, чи правильно він зробив, покинувши домівку. Такий настрій  у нього найчастіше з’являвся у дощовий день, коли неможливо було вибратися до його улюблених квітів, а Хуан впадав у тривалу сплячку. Зате павучок тепер по-справжньому зрозумів його слова про любов. Так, любов, це тоді, коли потреби іншого ставиш вище своїх. Раніше, коли він був біля мами і тата, то не розумів цього, не помічав, що вони роблять для нього, все сприймав як належне і лише тепер зумів оцінити їх працю і зусилля – їхню любов.

       − Тоську, ти де? − павучок почув здалеку голос товариша.

       −Тут, біля Лілії.

        −Злазь, мені потрібна твоя порада.

        −Гаразд, зачекай, −Тосько спритно спустився на павутинці. − Щось трапилося?

        −Ну, не те, щоб трапилося, але у мене проблема...

        −Розповідай, − проявив готовність допомогти павучок.

        −Спочатку мені здавалося, а тепер я впевнений, що мій корм поїдає якийсь котяра. Сьогодні вранці я підгледів, як він зайшов з вулиці − і прямісінько до годівнички... Це ж мама гадає, що я їм, а я навіть не встигаю облизатися... А потім між нами виникає непорозуміння – я ходжу за нею, думаючи, що вона забула про мене, а вона дратується, бо вважає, що я випрошую  у неї щось смачненьке. Так уже кілька днів.

        −А ти не пробував йому надерти хвоста?

        −Та, знаєш, ці дворові коти такі забіяки, ти б на нього тільки глянув – бандит... Не думаю, що моє буде зверху..., − щиро поділився сумнівами Хуан.

        −Угу, а може заснувати твою годівничку павутиною? Той приблуда подумає, що раз павутина, то там нічого немає і піде собі, − запропонував павук.

       −Не думаю, що це хороша ідея. Тоді й мама так само подумає і не насипле корму в годівничку.

        −Справді, це так. Пішли зорієнтуємося на місцевості.

       Місце, де стояла Хуанова годівничка, було на ганку, прямісінько під парапетом, на який господиня любила ставити горнятко після вранішньої кави. Тосько помітив, що горнятко часто там залишалося на весь день. Цього разу Тосько ще здалеку завважив його. Коли вони підійшли близько, Тосько мовив.

       −Ану, вистрибни на парапет і подивися, що там у горнятку.

       Хуан одним стрибком опинився біля горнятка.

       −Якась чорна смердюча рідина.

       −Ну ось і добре, іди-но сюди, у мене визрів план.

       Друзі усамітнилися за рогом будинку.

       −Треба припильнувати злодія і вихлюпнути на нього цю рідину. Думаю, він злякається і більше не прийде, − поділився павучок.

       −А як це зробити?

       −Коли він зазвичай приходить?

       −Ну, мені дають корм двічі на день – зранку і ввечері. Отже, на вечірнє годування може заявитися знов. Це вже скоро.

       −От і добре. Тебе він помітить, а мене ні. Я його підкараулю і зіштовхну на нього горнятко.

       −А вдасться, ти впораєшся?

       −А ти його попередньо підсунеш так, щоб мені було зручніше.

       −Це круто. Я б до такого не додумався. Спасибі.

       −Рано дякувати. Головне – попереду.

       Наближався вечір і друзі затаїлися у засідках: павучок – на парапеті, а кіт – у кущах.

       Чекати довго не довелося. Щойно господиня підсипала у годівничку корм, як з вулиці, пригнувши спину, почав пробиратися худий рудий кіт. Він обережно роздивлявся по сторонах, але цілеспрямовано рухався у напрямку до ґанку.