Одного дня Тосько і Хуан, сидячи на їхньому звичному місці, спотерігали за тим, як ластівки вчать літати своїх маленьких чад. У цей час до підвіконня наблизилася величезних розмірів істота, яка ніжно погладила кота по голові і заговорила.
− Потерпи, котику, ще трішечки і ми поїдемо на дачу. Там ти погуляєш, наберешся сил, розважишся.
Хуан відреагував на неї дуже своєрідно: перекинувся на спину, піджав лапи, а істота почала гладити його по животі.
− Ох ти ж мій красунчику, мазунчику..., − промуркотіла вона.
Коли ритуал закінчився й істота щезла, Хуан знов став звичайним котом, якого знав Тосько.
−А це хто? − спитав він. У павучка зовсім не залишилося терпіння на правила хорошого тону, його діставала допитливість і... трохи ревність.
− Це – мама, − спокійно відповів той.
− М-м-ма-ма? − ледь видусив із себе Тосько. − У тебе така мама?
−Яка? Що не так з моєю мамою? − у голосі Хуана з’явилися нотки роздратування.
−Ні-ні-ні, з нею все гаразд, − постарався виправити безглузду ситуацію, в яку потрапив, павучок. – Вона прекрасна... Так тебе любить. Просто вона незвичайна, не така, як ти.
−Ну, вибач, іншої у мене немає. І вона справді дуже мене любить: нічого для мене не шкодує, купує мені найкращий корм, стежить за моїм здоров’ям, моєю гігієною, розчісує моє хутро, чухає мене по спині і за вухами, це так приєм-мур-р-р-но. Я б навіть сказав, що вона найкраща у світі мама.
−Ну, звісно, ти, безперечно, правий: твоя мама – найкраща. А для мене – моя найкраща, а для цих ластів’ят – їхня мама найкраща, як тобі така думка?
−Думаю, що вона правдива, − згодився Хуан.
– А вона казала, що ви скоро їдете на дачу?
−Ти ж чув, щось таке вона й справді казала.
− Послухай, друже, мені тут без тебе буде нудно. А ти б не попросив взяти на дачу й мене?
Хуан загадково посміхнувся і відповів:
−Гадаю, це зайве. Просто поїдеш зі мною, у моєму чемодані, якщо вже так хочеш.
Тоськовим радощам не було меж. Правда ж, до такого повороту подій потрібно ще підготувати й свою маму.