День народження мами

          Наближався мамин день народження. Діти метушилися і перешіптувалися у пошуках подарунків. Тосько нудьгував, бо його не цікавив ні святковий стіл, який взялися приготувати сестрички, ні квест, який він підказав підготувати  братам. Усе це було добре, але він  хотів для мами чогось абсолютно іншого, незвичайного.

         За вікном вже третій день дощило, не було видно сонечка, а отже, й не було Тоськового нового друга Хуана – він грівся деінде. Тоськові його бракувало.

         − Тоську, ти чого не допомагаєш? – спитав брат. − Куди ми ще можемо зорієнтувати матусю на пошуки подарунка?

         − Наприклад, камін, − відмахнувся першим, що прийшло в голову Тосько.

         − А як охарактеризувати?

         − Там, де взимку гаряче, − механічно відповів Тосько.

         Він знову занурився у свої думки. Він взагалі не мав ще друзів, окрім своїх братів і сестер, з якими разом мешкав, грався і ріс. З ними було все передбачувано. А з Хуаном усе по-іншому, усе нове і незвичайне. Взяти хоч би їхню останню зустріч. Кіт на правах господаря запропонував екскурсію квартирою. Павучок відразу ж погодився, бо прагнув мандрувати. Отож, кіт простягнув лапу, щоб перенести павучка собі на загривок. Побачивши Хуанові кігті, Тосько завагався, але власна цікавість і добра вдача кота перемогли, і невдовзі він уже сидів верхи на котові.

         −Міцно тримайся, − тільки й встиг почути Тосько, і вони опинилися на підлозі. Звідти, пройшовши кілька кроків, кіт легко виплигнув на просторий диван.

         –Ось тут я зазвичай дрімаю після обіду. А он там, бачиш, твоє помешкання, − показав на куток за шторою. 

        –Послухай,  послухай, −  намагався докричатися до кота Тосько, але той так був захоплений роллю екскурсовода, що не почув і тієї ж миті стрімко плигнув вниз. Павучок відважно  підліз ближче до котячого вуха.

         – Послухай, − знову взявся кликати.− Що? Ти щось сказав? – врешті відреагував той.

     – Я кажу: а ти міг би поменше плигати, бо я хоч не боюся висоти, але можу не втриматися і загубитися... І  моя мама буде дуже засмучена...

        −Добре, − згодився кіт і повагом перейшов в іншу кімнату. − Ось тут моя вітальня. Тут я дивлюся телевізор, − махнув лапою у бік великого чорного квадрата у стіні. − Іноді я тут приймаю гостей. Ідемо далі.   

        Проходячи коридором, Хуан кивнув на двері.

        – Це ванна. Але цю кімнату я не люблю, − кіт пройшов до наступної кімнати. – А це моя улюблена кімната – кухня. І найпотрібніша тут річ , – кіт показав лапою на високий білий ящик, − це холодильник. Ось ще одна цікава штука – пралька. Люблю сидіти на ній, коли вона працює. У цей час вона вібрує і видає такі цікаві звуки, що можна фантазувати, що завгодно. До прикладу, що летиш у ракеті в космос.

        Тоська зовсім не зацікавила ця річ, він вправно літав на своїй павутинці. Натомість, його погляд прикипів до розкішного рослинного панно на стіні. Йому здалося, що десь він уже таке бачив...

        −Ну що, додому? – запитав кіт і розвернувся, щоб іти у зворотному напрямку, але зупинився і пройшов у ще одні двері. − Але спершу я покажу тобі щось унікальне, воно тут, у гостьовій кімнаті. Тримайся, − з цими словами кіт виплигнув на вузьку і довгу тумбочку і відразу ж опинився перед висячою на стіні водою.

        – Це називається дзеркало. Ану, подивися, кого ти там бачиш? − Хуан показав на кота, який сидів навпроти. − Це я. А онде − ти, бачиш? Але це лише наші зображення. Справжні ми тут.

        Тосько був приголомшений побаченим настільки, що навіть не дихав. Тим часом кіт сплигнув з тумбочки і дуже швидко опинився на знайомому підвіконні.

        Дещо збентежений усім побаченим, Тосько спохватився.

        −Мені треба поспішати додому. Д-д-якую за цікаву екскурсію, − ввічливо попрощався павучок.

        − Бувай, приходь ще, − відповів кіт і розтягнувся на сонці.

        Думки перенесли Тоська у реальність. «Здається, я знаю, що подарувати мамі, − зрадів він. − Я подарую їй схід сонця».

Після вечері Тосько підійшов до мами.

        −Матусю, а можна я завтра тебе розбуджу раненько, щоб привітати першим?

        −Авжеж, любий ...

        Тосько міцно обійняв маму.

        −Тоді до завтра?

         −На добраніч, сину, − посміхнулася у відповідь мама Павучиха.

        Не знати чому, але Тосько був певен того, що завтра цей дощ скінчиться. Не може ж він тривати вічно.