Тосько організатор

          Якби Тоська запитали, що для нього є найбільшою радістю, то він без вагання відповів би − проводити час зі своєю родиною. Він дуже любив маму і тата, братиків і сесторичок, яких у нього було аж четверо.

         Тосько ніколи не ображав їх,  не шарпав сестричок за косички, не давав штовханів братам, ніколи без дозволу не брав їхні речі й іграшки. Тому йому залюбки давали їх, коли просив погратися. Памятаючи про них, він ніколи не брав останню цукерку зі столу. Зазвичай Тосько був організатором їхнього цікавого дозвілля. На сьогодні він придумав для них щось особливе – спортивні  змагання.

         Тосько запропонував братикам  і сестричкам поділитися на команди по двоє – хлопець і дівчина. Випробування називалося «Юні юнги». Діти у парах, по заздалегідь визначеному маршруту, мали  піднятися павутиною вгору. Час, протягом якого вони проходили цю дистанцію додавався, а потім ділився надвоє. У кого з команди показник буде менший, та й буде визначена переможцем. Усім ідея сподобалася. Тато й мама зайняли позицію вболівальників, Тоська обрали суддею.

         Отже, напередодні були сформовані команди. У день змагань, з самого ранку, мама й тато зайнялися приготуванням приза для переможців, а Тосько ретельно  планував маршрут. Він мав бути зручний, але не надто легкий. Тому весь шлях до самого верху Тосько першим пройшов сам. Учасники, спостерігаючи, радилися один з одним щодо стратегії майбутніх змагань. Жеребкуванням була визначена порядковість. І ось − хвилююча мить старту першої пари. 

         Пролунав свисток і братик з першої пари з ентузіазмом випнувся на нитку, залишивши сестричку внизу. Та довго не могла вилізти, а коли усе ж подолала першу висоту, то значно відстала від братика. Докладаючи усіх сил і уміння, хлопець вдало долав перешкоди,  залишивши сестричку далеко позаду. І коли на фініші оглянувся назад, то з сумом побачив, що напарниця пройшла всього півшляху. Повертатися, щоб їй допомогти уже не було сенсу і все, що йому залишалося, це лише нервуватися і підбадьорувати її разом з вболівальниками. Нарешті сесричка добралася до висоти, звідки братик  міг подати їй руку і допомогти подолати останню відстань. Щойно дівчинка  зробила крок і порівнялася з братом, пролунав фінальний свисток і було зафіксовано час.

         Після короткої паузи, яку суддя призначив для того, щоб вчухли емоції і перша пара учасників  змагань повернулася вниз, суддя оголосив статр для другої пари. Пролунав свисток і діти підбігли до павутини. Братик склав докупи долоні, зробивши додаткову сходинку і сестричка миттєво зіп’ялася на першу висоту. Відразу подала братові руку і підтягнула його. Далі хлопчик пропустив дівчинку вперед, страхуючи її, і тим самим допомагаючи їй швидко і вправно долати нитки павутини. Так вони рухалися весь шлях. А, діставшись вершини, братик знову вирвався вперед і, підтягнувшись на руках, вправно заліз на майданчик. Далі подав руку сестричці і допоміг вилізти їй. В цю мить пролунав свисток. Запала тиша. Діти не розуміли, що трапилося – внизу ніхто не галасував і не махав руками, як раніше, всі просто стояли і дивилися.

         Коли друга команда спустилася вниз, то усі вже знали, що це переможці. Вони пройшли дистанцію швидше на цілу хвилину і десять секунд.

         За обіднім столом мало відбутися обговорення змагань. Поки накривали на стіл, мама підбадьорувала пару, що програла. Тато мовчки сидів і спостерігав. Коли йому дали слово, він сказав: «Знаєте, чому нам так добре за цим столом – приємно бути разом, смачно їсти? Бо ми - хороша команда. І так само на нинішніх змаганнях, хто показав кращий результат?» Усі дружно прокричали: «Хороша команда!».