Глава 20. Занадто закоханий, щоб побачити правду.

Андрій завжди вважав себе хорошим суддею людей.

Саме тому йому було так важко прийняти правду про Карину.

Навіть після всього, що сталося.

Навіть після розмови в ресторані.

Навіть після слів Максима.

Частина його все ще не могла повірити.

Не могла змиритися з тим, що людина, яку він кохав, виявилася зовсім іншою.

Але найбільше його мучили спогади.

Тепер він починав згадувати те, на що колись не звертав уваги.

Те, що бачили всі.

Окрім нього.

— Вона тобі не підходить.

Це були слова Софії.

Перший раз вона сказала це ще на початку їхніх стосунків.

Тоді Андрій розсердився.

— Ти навіть її не знаєш.

— Мені достатньо того, як вона поводиться.

— Ти просто не хочеш її приймати.

Тепер він пам'ятав той день до найменших деталей.

І вперше задумався:

а що як сестра тоді мала рацію?

Потім була мама.

Ірина ніколи не критикувала Карину відкрито.

Але завжди була настороженою.

— Сину, придивися уважніше.

— Мамо, ти шукаєш проблему там, де її немає.

— Можливо.

— Тобі просто не подобається, що я не працюю в твоїй клініці й сам приймаю рішення.

Ірина тоді замовкла.

Бо зрозуміла:

син її вже не слухає.

Навіть із батьком були сварки.

Справжні.

Серйозні.

— Ви всі ставитеся до неї несправедливо!

— Андрію...

— Ні, тату!

Я втомився слухати, що вона погана!

Олександр тоді довго мовчав.

А потім сказав:

— Ми не кажемо, що вона погана.

Ми кажемо, що вона не така, якою хоче здаватися.

Тоді Андрій не зрозумів цих слів.

А тепер згадував їх майже щодня.

Найбільше боліло те, як він поводився із Софією.

Одного разу вони так сильно посварилися через Карину, що кілька днів не розмовляли.

— Вона не варта тебе!

— Перестань!

— Я бачу, як вона дивиться на тебе!

— Досить!

— Андрію...

— Ні, Софіє!

Ти просто її ненавидиш!

Софія тоді заплакала.

А він грюкнув дверима й поїхав до Карини.

Тепер цей спогад різав серце.

Бо сестра не ненавиділа Карину.

Вона просто бачила те, чого він не хотів бачити.

Правда весь час була перед його очима.

У її словах.

У її вчинках.

У її ставленні до людей.

У розмовах про гроші.

Про спадщину.

Про майбутній бізнес.

Про майно.

Але закохана людина часто бачить не реальність.

А ту версію людини, яку сама собі придумала.

Одного вечора Андрій сидів у клініці разом із Софією.

Після роботи вони пили каву в його кабінеті.

— Знаєш...

Софія підняла очі.

— Що?

— Ти ніколи не обзивала Карину.

Сестра здивовано усміхнулася.

— Це раптове відкриття?

— Ні.

Просто я весь час говорив, що ти її не поважаєш.

Що ти налаштовуєш усіх проти неї.

Він сумно похитав головою.

— А тепер зрозумів, що ти весь цей час намагалася захистити мене.

Софія мовчала.

— Пробач.

Вона підійшла й обійняла брата.

— Якби ти тоді мене послухав, усе одно не повірив би.

— Знаю.

— Бо іноді люди повинні самі побачити правду.

Андрій усміхнувся.

Сумно.

Але вже без болю.

Бо тепер він нарешті зрозумів:

родина не боролася проти його кохання.

Родина боролася за нього.

І саме тому залишилася поруч навіть тоді, коли він сам відштовхував усіх.