Глава 19. Вони бачили те, чого не бачив він

Після історії з Кариною Андрій довго не міг пробачити собі власної сліпоти.

Найбільше боліла навіть не брехня.

Не зрада.

Не обман із вагітністю.

А те, що всі навколо бачили правду.

Усі, крім нього.

Одного вечора він сидів на терасі батьківського будинку.

Поруч був Олександр.

Вони мовчки дивилися на захід сонця.

Як колись у дитинстві.

— Ти ж знав, правда? — раптом запитав Андрій.

Батько усміхнувся.

— Про що саме?

— Про Карину.

Олександр важко видихнув.

— Я не знав.

— Але здогадувався.

— Так.

Андрій опустив голову.

— Чому ви мені не сказали прямо?

Батько засміявся.

— Сину, ми говорили.

І дуже багато.

Просто ти не хотів чути.

І це була правда.

Коли Софія казала:

"Будь обережний."

Він сердився.

Коли мама говорила:

"Мені не подобається її ставлення до людей."

Він ображався.

Коли Данило жартував:

"Мені здається, вона більше любить твоє прізвище, ніж тебе."

Він сперечався.

Тоді йому здавалося, що вся родина налаштована проти Карини.

Що вони не хочуть прийняти його вибір.

Що бачать у ній ворога.

Але тепер він починав розуміти.

Вони не боролися проти Карини.

Вони захищали його.

Того ж вечора він приїхав до Софії.

Сестра саме вкладала сина спати.

Побачивши брата, вона одразу зрозуміла:

він прийшов не просто так.

— Соф...

— Так?

— Пробач.

Софія здивовано підняла очі.

— За що?

— За те, що не вірив тобі.

Сестра мовчала.

— Ти весь час намагалася мене захистити.

Мама теж.

Навіть Данило.

А я думав, що ви просто не хочете прийняти її.

На очах Софії блиснули сльози.

— Ми боялися за тебе.

— Тепер знаю.

Вона обійняла брата.

Як робила це багато разів у житті.

— Знаєш, чому ми так боролися?

— Чому?

— Бо ти завжди захищав нас.

Коли ми були маленькі.

Коли мені було страшно.

Коли в житті ставалися проблеми.

Ти завжди був поруч.

Софія усміхнулася крізь сльози.

— Настав час нам захистити тебе.

Уперше за довгий час Андрій відчув спокій.

Справжній.

Теплий.

Домашній.

Пізніше того вечора він сидів у своїй клініці.

Сам.

Дивився на місто крізь великі вікна.

І думав про те, як сильно можна помилятися в людях.

Карина говорила красиві слова.

Обіцяла майбутнє.

Розповідала про кохання.

Але весь цей час думала лише про себе.

І раптом він згадав іншу людину.

Лізу.

Яка повернулася без вимог.

Без планів.

Без користі.

Просто тому, що хотіла бути поруч.

Андрій усміхнувся.

Можливо, доля спеціально провела його через біль.

Щоб він навчився бачити різницю між тим, хто хоче отримати щось від тебе...

І тим, хто хоче бути з тобою.