Глава 11 Перше знайомство після повернення

— Ти жартуєш?

Ліза завмерла посеред кухні.

— Ні.

— Андрію, ні.

— Андрію, так.

— Ні.

— Так.

Ліза нервово засміялася й схопилася за голову.

— Я не готова.

— До чого?

— До знайомства з твоєю родиною.

— Ти вже знайома з моєю родиною.

— Це було сім років тому!

— Тоді ще легше.

— Саме тому й страшніше!

Андрій не зміг стримати усмішки.

Вперше за довгий час він бачив Лізу такою розгубленою.

Недільний обід у будинку Мироненків став майже сімейною традицією.

Після примирення Андрія з батьками всі поступово почали збиратися разом частіше.

Софія була в захваті.

Ірина намагалася робити вигляд, що її це не хвилює.

Олександр спостерігав за всіма зі своєю звичною мудрою усмішкою.

А Данило...

Данило просто насолоджувався майбутнім хаосом.

— Вона нервує? — запитав Данило у Андрія.

— Дуже.

— Чудово.

— Ти жахлива людина.

— Я юрист.

— Це не виправдання.

Коли машина зупинилася біля будинку Мироненків, Ліза зробила глибокий вдих.

— Якщо я втечу зараз, ти образишся?

— Так.

— Шкода.

Двері відчинила Софія.

— ЛІЗА!

Наступної секунди вона вже обіймала її.

— Я така рада тебе бачити!

Ліза засміялася.

Напруга трохи відступила.

— Привіт.

— Заходьте швидше.

У вітальні вже сиділи Ірина та Олександр.

Ліза відчула, як серце почало битися швидше.

Минуло багато років.

І тоді, в студентські часи, вона знала цю сім'ю зовсім іншою.

— Добрий день, — тихо сказала вона.

Ірина уважно подивилася на неї.

А потім несподівано усміхнулася.

— Рада тебе бачити, Лізо.

Уся напруга миттєво зникла.

Під час обіду розмовляли про все.

Про клініку.

Про справи Софії та Данила.

Про нових пацієнтів Андрія.

Про майбутні плани.

І що більше часу минав, то спокійніше почувалася Ліза.

У якийсь момент Данило хитро усміхнувся.

— До речі, Лізо.

— Так?

— Ти знаєш, що Андрій сім років не давав нам спокою?

— Данило!

— Що? Я кажу правду.

Софія ледь не вдавилася чаєм від сміху.

— Це правда.

— Софіє!

— Ну правда ж.

Ліза почервоніла.

— Серйозно?

— Абсолютно, — відповів Данило. — Ми вже думали, що доведеться відкривати не стоматологію, а центр психологічної допомоги.

— Данило!

— Я мовчу.

Навіть Ірина тихо засміялася.

Андрій сидів червоний від сорому.

І вперше за багато років у цьому будинку панувала така легка атмосфера.

Без сварок.

Без образ.

Без старих конфліктів.

Пізніше, коли гості почали розходитися, Ірина несподівано зупинила Лізу біля дверей.

— Можна тебе на хвилину?

Ліза трохи напружилася.

— Звісно.

Ірина мовчала кілька секунд.

Потім сказала:

— Колись ти зробила йому дуже боляче.

Ліза опустила очі.

— Я знаю.

— Але сьогодні я вперше за багато років бачу його по-справжньому щасливим.

На очах Лізи з'явилися сльози.

— Бережіть одне одного.

Ліза кивнула.

— Обіцяю.

Коли вони їхали додому, Андрій взяв її за руку.

— Ну що?

— Я вижила.

— Я ж казав.

Ліза усміхнулася.

І вперше за багато років зрозуміла:

цього разу вона справді стала частиною його життя.

А можливо...

і його майбутнього.