Глава 10 Перше побачення після семи років

Андрій не пам'ятав, коли востаннє так хвилювався.

Можливо, перед відкриттям клініки.

Можливо, перед підписанням кредиту.

Але зараз усе було інакше.

Стоматологію можна було прорахувати.

Банки — переконати.

Документи — виправити.

А от серце...

Серце завжди жило за власними правилами.

— Ти вже п'ять хвилин дивишся на сорочки, — засміялася Софія, сидячи на дивані в його квартирі.

— І що?

— Це побачення.

— Я знаю.

— Тоді чому виглядаєш так, ніби йдеш на співбесіду до президента?

Андрій закотив очі.

— Дуже смішно.

— А мені подобається.

У дверях з'явився Данило.

— Я прийшов подивитися на це історичне явище.

— Яке?

— Андрій Мироненко нервує через жінку.

— Вийди.

— Не можу. Це занадто цікаво.

Через годину Андрій стояв біля невеликого ресторану на березі річки.

Саме тут вони колись часто гуляли студентами.

Ліза прийшла майже вчасно.

Що вже було дивом.

— Не дивись так здивовано, — усміхнулася вона.

— Ти не запізнилася.

— Люди змінюються.

— Я це вже помітив.

Вони сіли біля великого вікна.

За склом повільно заходило сонце.

Річка відбивала золоті промені вечірнього неба.

І вперше за багато років між ними не було незручності.

Лише легкість.

— Знаєш, — сказала Ліза, — я думала, що буде страшніше.

— Побачення зі стоматологом?

— Побачення після семи років.

Андрій усміхнувся.

— Мені теж.

— І?

— А тепер здається, ніби ми просто продовжили розмову, яку колись не закінчили.

Ліза довго дивилася на нього.

— Саме так.

Вони говорили про все.

Про роботу.

Про мрії.

Про смішні спогади з університету.

Навіть про старі образи, які вже давно втратили свою силу.

І що більше вони говорили, то сильніше Андрій розумів:

він закохується знову.

Але цього разу все було інакше.

Не як у двадцять років.

Спокійніше.

Глибше.

Справжніше.

Коли вони вийшли з ресторану, місто вже засвітилося вечірніми вогнями.

Ліза мовчки йшла поруч.

Їхні руки випадково торкнулися.

Потім ще раз.

І зрештою Андрій просто взяв її долоню у свою.

Ліза усміхнулася.

Не відпускаючи.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

— Про те, що життя дуже дивне.

— Чому?

— Бо сім років тому я втратила тебе.

Вона подивилася йому в очі.

— А зараз доля знову поставила нас поруч.

Андрій зупинився.

Навколо шуміло вечірнє місто.

Але для них ніби нікого більше не існувало.

— Знаєш, що я зрозумів? — тихо сказав він.

— Що?

— Якби мені дали шанс прожити все заново...

Ліза завмерла.

— Я б усе одно закохався в тебе.

У її очах блиснули сльози.

Щасливі.

Вона зробила крок ближче.

І вперше за сім років дозволила собі не боятися власних почуттів.

— А я більше не збираюся тікати.

Андрій усміхнувся.

І в ту мить зрозумів:

іноді найкращі історії кохання починаються не з першого погляду.

А з другого шансу.