Глава 9 Коли серце дозволяє кохати знову

Після розмови в кабінеті клініки минуло кілька днів.

Ліза не телефонувала.

Не писала.

Не з'являлася біля клініки.

І це дивувало Андрія.

Колись вона завжди тікала від складних розмов.

А тепер, схоже, вперше у житті вирішила дати йому простір для вибору.

Саме тому він думав про неї ще більше.

— Ти дивний.

Данило безцеремонно сів у крісло навпроти.

— Дякую.

— Ні, серйозно. Раніше ти працював і бурчав. А тепер працюєш і посміхаєшся.

— У тебе багато вільного часу.

— Це професійне спостереження.

Андрій лише похитав головою.

— Данило, йди працювати.

— Це через Лізу?

— Вийди.

— Значить через Лізу.

Увечері він повертався додому після важкого дня.

Біля під'їзду стояла знайома машина.

А поряд — Ліза.

Вона нервово ходила колами.

І це було настільки незвично, що Андрій мимоволі усміхнувся.

— Ти когось чекаєш?

Ліза різко обернулася.

— Нарешті.

— Я працюю.

— Я знаю.

— Звідки?

— Софія.

Андрій засміявся.

— Зрадниця.

Кілька хвилин вони просто гуляли вечірнім містом.

Без поспіху.

Без зайвих слів.

Наче надолужували ті роки, які втратили.

— Можна запитати? — тихо сказала Ліза.

— Можна.

— Ти когось кохав після мене?

Андрій задумався.

— Намагався.

— Намагався?

— Так.

— І?

Він усміхнувся.

— Ніхто не змусив моє серце битися так, як ти.

Ліза опустила очі.

— Знаєш, це несправедливо.

— Що саме?

— Що після всього ти досі можеш говорити такі речі.

— Це правда.

Вона зупинилася.

І вперше за багато років подивилася на нього так, як колись в університеті.

Тільки тепер без страху.

— А я весь цей час порівнювала всіх із тобою.

Андрій завмер.

— Ліза...

— Не перебивай.

Вона нервово засміялася.

— Це жахливо романтично і дуже дратує.

— Погоджуюсь.

— І щоразу я розуміла, що мені не вистачає саме тебе.

Навколо сяяли вогні вечірнього міста.

Люди поспішали додому.

Автомобілі проїжджали повз.

А для них час ніби сповільнився.

— Ти пам'ятаєш нашу останню прогулянку в університеті? — запитала Ліза.

— Біля річки?

— Так.

— Пам'ятаю.

— Ти тоді хотів щось сказати.

Андрій усміхнувся.

— Хотів.

— Що саме?

Він подивився їй прямо в очі.

— Хотів сказати, що кохаю тебе.

У Лізи перехопило подих.

— Тоді я не встиг.

— А зараз?

Андрій зробив крок ближче.

— А зараз ти й так це знаєш.

На її очах з'явилися сльози.

Але цього разу вони були щасливими.

Ліза повільно взяла його за руку.

— Можливо, ми втратили багато часу.

— Можливо.

— Але я більше не хочу тікати.

Андрій стиснув її долоню.

Вперше за довгі роки його серце перестало воювати з минулим.

Бо іноді доля дає другий шанс лише тим, хто справді готовий його цінувати.

І цього разу він не збирався її відпускати.