Глава 8 Зізнання, яке чекало сім років

Після відкриття клініки минув тиждень.

Для Андрія він пролетів, немов один день.

Пацієнтів ставало дедалі більше.

Графік був заповнений майже на місяць уперед.

Телефон не замовкав.

А Данило щодня надсилав повідомлення:

"Вітаю. Тепер ти офіційно дорослий. У тебе немає вихідних."

На що Андрій зазвичай відповідав одним словом:

"Відчепись."

У п'ятницю ввечері клініка нарешті спорожніла.

Останній пацієнт пішов додому.

Персонал завершував роботу.

Андрій сидів у своєму кабінеті й переглядав документи.

Раптом у двері тихо постукали.

— Зачинено, — машинально відповів він.

— А якщо я без запису?

Він одразу впізнав цей голос.

Ліза.

— Ти колись приходиш вчасно? — усміхнувся Андрій.

— Це моя родзинка.

Вона зайшла до кабінету й сіла навпроти.

На кілька секунд між ними запанувала тиша.

Така дивна, але вже не незручна.

— Клініка справді неймовірна, — сказала Ліза.

— Дякую.

— Ти молодець.

— Теж дякую.

Вона засміялася.

— Боже, який ти офіційний.

— Я стоматолог.

— Ні. Ти хвилюєшся.

Андрій усміхнувся.

— Можливо.

Ліза уважно дивилася на нього.

На сильніші риси обличчя.

На впевненість у погляді.

На чоловіка, яким він став.

І раптом зрозуміла, що вже давно не бачить у ньому того студента з університету.

Перед нею був зовсім інший Андрій.

І саме це лякало її найбільше.

Бо вона починала закохуватися в нього знову.

— Я хочу дещо сказати.

Андрій відклав документи.

— Слухаю.

Ліза нервово посміхнулася.

Що було для неї абсолютно нехарактерно.

— Пам'ятаєш день, коли я сказала, що буду з Богданом?

Він мовчки кивнув.

Таке неможливо забути.

— Того дня я думала, що роблю правильний вибір.

Андрій уважно слухав.

— Богдан здавався легким. Веселим. Безтурботним.

Вона опустила очі.

— А ти був справжнім.

У кабінеті стало тихо.

— І саме тому я злякалася.

Андрій повільно видихнув.

Він чекав цих слів сім років.

Сім довгих років.

— Ліза...

— Ні. Дай договорити.

Вона підняла погляд.

В очах блищали сльози.

— Я багато разів шкодувала про свій вибір.

— Минуле вже не змінити.

— Я знаю.

— Тоді навіщо зараз це говорити?

Ліза сумно усміхнулася.

— Бо я більше не хочу мовчати.

Серце Андрія почало битися швидше.

Так само, як того дня, коли вона вперше переступила поріг його клініки.

— Я бачила тебе на відкритті.

Бачила, як ти говорив із батьками.

Як дивився на свою клініку.

Як посміхався.

І зрозуміла одну річ.

Вона зробила крок ближче.

— Я втратила не просто хлопця.

Я втратила людину, яку по-справжньому кохала.

Андрій завмер.

Наче весь світ раптом перестав існувати.

Лише він.

І вона.

— Ліза...

— Я не прошу тебе пробачити мене.

Не прошу забути минуле.

І не прошу починати все спочатку.

Вона нервово усміхнулася.

— Просто хочу, щоб ти знав правду.

Андрій дивився на неї кілька довгих секунд.

Потім повільно підвівся.

— Знаєш, що найдивніше?

— Що?

— Я мріяв почути ці слова сім років тому.

Ліза опустила очі.

— А зараз?

Він зробив крок до неї.

І вперше за багато років дозволив собі бути чесним.

— А зараз я хочу не слова.

Я хочу побачити, чи готова ти боротися за нас так само, як я колись боровся за тебе.

На очах Лізи з'явилися сльози.

Але цього разу це були сльози надії.

Бо вперше за довгі роки між ними знову з'явилося майбутнє.

І, можливо, це був не другий шанс.

Можливо, це був справжній початок їхньої історії