Глава 7 Відкриття

День відкриття клініки настав швидше, ніж Андрій очікував.

Він майже не спав усю ніч.

О четвертій ранку ще перевіряв записи пацієнтів, о шостій уже був у клініці, а о восьмій особисто зустрічав перших гостей.

Усе мало бути ідеально.

Занадто багато сил було вкладено в цей день.

— Ти зараз зітреш підлогу своїми кроками, — засміялася Софія, спостерігаючи, як брат уже десятий раз проходить рецепцією.

— Я хвилююсь.

— Це нормально.

— А якщо ніхто не прийде?

— Андрію, у тебе записані пацієнти на два тижні вперед.

— А якщо апарат зламається?

— Не зламається.

— А якщо...

— Припини, — перебив Данило.

Він поправив краватку й усміхнувся.

— Сьогодні твій день.

Гостей ставало дедалі більше.

Колеги, знайомі, представники медичних компаній.

Навіть кілька журналістів приїхали зробити репортаж про нову сучасну стоматологію.

Андрій намагався усміхатися, але хвилювання нікуди не зникало.

І раптом двері клініки відчинилися.

У приміщенні стало тихо.

На порозі стояли Ірина та Олександр Мироненки.

Мати тримала в руках невеликий букет білих квітів.

Батько, як завжди, виглядав спокійним.

Андрій завмер.

Він не запрошував їх.

Після сварки вони майже не бачилися.

Лише зрідка телефонували Софії.

Ірина зробила кілька кроків уперед.

— Вітаю з відкриттям.

Андрій мовчав.

Не тому, що не хотів говорити.

Просто не знав як.

Мати простягнула йому квіти.

— Дуже красиво.

Він повільно взяв букет.

— Дякую.

Олександр усміхнувся.

— Тепер я розумію, чому ти так вперто відмовлявся від допомоги.

Андрій озирнувся навколо.

Світлі кабінети.

Сучасне обладнання.

Логотип клініки.

Його мрія.

— Це те, що я хотів створити.

— І створив, — відповів батько.

Ірина довго мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я була не права.

Андрій здивовано підняв очі.

За все життя він майже ніколи не чув від матері цих слів.

— Мамо...

— Я думала, що знаю, як буде краще для тебе.

У її голосі вперше не було суворості.

Лише материнська втома.

— Але це твоє життя.

На очах Софії з'явилися сльози.

Данило мовчки обійняв дружину за плечі.

— Ти побудував прекрасну клініку, — продовжила Ірина. — І я пишаюся тобою.

Андрій відчув, як у грудях щось стислося.

Усі образи.

Усі сварки.

Усі роки боротьби.

Усе це раптом перестало мати значення.

Він просто обійняв матір.

Вперше за дуже довгий час.

І саме в цей момент серед гостей він помітив Лізу.

Вона стояла трохи осторонь і посміхалася.

Тихо.

Щиро.

Наче бачила перед собою зовсім іншого Андрія.

Не студента.

Не хлопця, який колись кохав її без відповіді.

А чоловіка, який зумів здійснити свою мрію.

І коли їхні погляди зустрілися, Ліза ледь помітно кивнула.

Наче говорила:

«Я завжди мала вірити саме в тебе.»

Андрій усміхнувся у відповідь.

І вперше за багато років відчув, що минуле більше не має над ним влади.

Попереду починалася нова глава його життя.