Глава 6 Минуле, яке повернулося

Після зустрічі з Лізою Андрій намагався поводитися так, ніби нічого не сталося.

Працював ще більше.

З головою поринув у підготовку до відкриття клініки.

Погоджував останні поставки обладнання, контролював роботу персоналу, перевіряв графіки прийому пацієнтів.

Але думки весь час поверталися до неї.

До дівчини, яку він колись кохав.

До дівчини, яка навіть не здогадувалася, наскільки сильно розбила його серце.

— Ти знову завис, — почувся голос Данила.

Андрій підняв голову від документів.

— Що?

— Уже хвилин десять дивишся в одну точку.

— Втомився.

— Ні.

— Данило...

— Це не через роботу.

Андрій усміхнувся.

— Ти забагато часу проводиш із Софією.

— А ти погано приховуєш емоції.

Того вечора Софія запросила брата на вечерю.

Вона одразу помітила зміни.

Він став більш задумливим.

Часто мовчав.

Наче постійно про щось думав.

— Ліза тобі написала? — раптом запитала Софія.

Андрій ледь не вдавився чаєм.

— Що?!

— Значить написала.

— Софіє!

— Я ж бачу.

Данило голосно засміявся.

— Я казав, що вона здогадається.

Андрій важко видихнув.

— Вона просто подякувала за екскурсію клінікою.

— І все?

— І все.

Софія примружилася.

— А ти відповів?

— Так.

— І?

— І все.

— Я вам не вірю.

Наступного дня Андрій працював у клініці сам.

До відкриття залишалося менше тижня.

Він саме перевіряв нову систему запису пацієнтів, коли телефон засвітився.

Ліза

Його серце знову зробило дивний стрибок.

— Неможливо, — пробурмотів він.

Але все одно відповів.

Ліза:
Привіт. Ти зайнятий?

Він усміхнувся.

Андрій:
Дурне питання. Звісно зайнятий.

Відповідь прийшла майже одразу.

Ліза:
Тоді добре. Бо мені потрібна допомога.

Через годину вони сиділи в невеликій кав'ярні неподалік клініки.

І вперше за сім років говорили по-справжньому.

Не про університет.

Не про минуле.

Не про помилки.

Про життя.

Ліза розповідала про свою роботу, про переїзди, про людей, яких зустріла за ці роки.

Андрій слухав і ловив себе на думці, що вона змінилася.

Стала спокійнішою.

Дорослішою.

У її очах більше не було тієї легковажності, яка колись так його дратувала.

— А ти? — раптом запитала вона. — Щасливий?

Питання застало його зненацька.

Андрій замислився.

Потім усміхнувся.

— Думаю, так.

— Через клініку?

— Через те, що нарешті живу так, як хочу.

Ліза уважно подивилася на нього.

— Знаєш... я завжди вірила, що ти далеко підеш.

— Дивний спосіб це показати.

Вона опустила очі.

Бо зрозуміла, про що він говорить.

Про той вибір багато років тому.

Про біль, який залишився між ними.

— Андрію...

— Не треба.

— Треба.

Він мовчав.

Ліза повільно підняла погляд.

— Я багато разів шкодувала.

Вперше за всі роки вона сказала це вголос.

І вперше Андрій побачив у її очах справжній жаль.

Попереду на них чекало відкриття клініки.

Нове життя.

І розмова, яку вони відкладали сім довгих років.