Глава 4 Родина — це підтримка

Поки Андрій займавсямонтом клініки й контролював встановлення нового обладнання, Софія та Данило фактично ви на себе всю юридичну частину відкриття.

Інакше він просто не впорався б.

У квартирі Савицьких документи тепер лежали всюди: на кухонному столі, у вітальні, навіть на підвіконнях.

— Я більше не хочу бачити слово “кредит” до кінця життя, — пробурмотів Данило, гортаючи черговий договір.

Софія тихо засміялась.

— Пізно. Ти юрист.

— Це не юрист. Це каторга.

Він підняв очі на дружину.

— Твій брат — божевільний.

— Це сімейне.

— Ні, Софіє.
Взяти такий кредит для нової клініки — це вже окремий рівень проблем.

Але попри всі жарти Данило працював над документами майже без відпочинку.

Бо чудово бачив:

Андрій справді ризикував усім.

Юридична фірма Мироненка-Савицького мала хорошу репутацію, і саме це стало головною перевагою.

Данило особисто зустрічався з представниками банку, переглядав кожен пункт договору та буквально “вигризав” для Андрія кращі умови.

— Вони хочуть заробити на ньому шалені гроші, — сказав він одного вечора Софії після чергової зустрічі.

— Вийде щось змінити?

Данило повільно усміхнувся.

— Уже виходить.

Софія знала цей погляд.

Саме так її чоловік виглядав, коли починав вигравати.

Через кілька днів Андрій приїхав до їхнього офісу.

Він виглядав виснаженим.

Під очима темні кола, телефон не переставав дзвонити через постачальників і ремонтників.

— Якщо це ще одна проблема — я зараз втечу в іншу країну, — пробурмотів він, заходячи до кабінету.

— Спокійно, — Данило кинув перед ним папку. — Сьогодні хороші новини.

Андрій недовірливо сів.

— Не лякай мене так.

Софія усміхнулась і поставила перед братом каву.

— Читай.

Він відкрив документи.

Спочатку не зрозумів.

Потім перечитав ще раз.

І повільно підняв очі.

— Зачекай…
Це новий відсоток?

Данило самовдоволено відкинувся на крісло.

— Майже вдвічі менший.

Андрій завмер.

— Що?..

— Ми переоформили кредит через нашу фірму й підключили іншу програму фінансування для медичного бізнесу.

— Данило…

— А ще прибрали кілька пунктів, через які банк міг тебе красиво знищити штрафами.

Софія тихо всміхнулась.

— Тобі пощастило мати впертого шурина.

Андрій мовчав кілька секунд.

Він дивився на цифри й просто не вірив.

Це були зовсім інші умови.

Реальні.
Легші.
Такі, з якими він справді мав шанс втриматися на плаву.

— Я… навіть не знаю, що сказати.

— Можеш сказати “Данило геній”, — одразу відповів той.

— Данило, не починай.

— Добре, хоча б “дякую”.

Андрій тихо засміявся.

Вперше за останні тижні по-справжньому.

— Дякую вам.

Софія підійшла й обійняла брата.

— Ми ж сім’я.

Андрій заплющив очі лише на секунду.

Бо після всіх сварок із батьками саме тут він знову відчув:

він не один.

І, можливо, саме завдяки цій підтримці його мрія нарешті починала ставати реальністю.