Глава 10

Сидячи на ліжку, Клоренс задумливо гладила лускату спинку Адель. Драклі задрімала на теплих дівочих колінах, ще й стиха та блаженно вуркотіла уві сні. Вочевидь зраділа, що у вихідний хазяйка її не залишила. За вікном мрячив дрібний дощ, не вельми сприятлива погода для прогулянок. Клоренс вже й сама раділа, що не подалася в місто, радше почитає фоліант про види магії… Тишу порушив стукіт в двері.

— Хто там? — невдоволено буркнула дівчина. Не радувало, що хтось тривожив у вихідний.

Рипнули двері й на порозі з тьмяного коридору виринула худорлява постать понурої Емі.

— Дозволиш увійти? — винувато опустивши голову, дівчина застигла біля входу.

— Емі? Звісно, зайди, — хоч Кло й зронила стримано, проте серце радісно здригнулося з появою подруги. Прийшла, аби вибачитися за ті образливі слова?

— Пробач… — стиха мовивши, Емі несміливо увійшла та причинила двері. — Кло… Я не знаю… Не знаю, що на мене найшло, просто… Я так засмутилася через Тіма, через ту вагітність…

— Ти хоч розумієш, з яким покидьком зв’язалася? — сирота свердлила її докірливим, потемнілим від гніву поглядом. — Коли я прийшла до стайні, аби погодувати пегасів, та хтива скотиняка намагалася мене збезчестити! — рикнула у пориві емоцій з єдиним наміром донести гірку правду до засліпленої подруги. Правду про ницу сутність її горе-обранця. — Той кнур зіпсував моє вбрання! Ось, поглянь! — кивнула на табурет, де лежала сукня з розірваним рукавом. — Ми ж з тобою купували її в крамниці… Як же шкода! Дві золоті монети драклі під хвіст…

— Кло… — наблизившись до табурета, Емі у жаху вирячилася на зіпсоване вбрання. — Тім… — перевела схвильований погляд на насуплену сироту. — Він тебе скривдив?

— Кишка в нього тонка! — буркнувши, Клоренс відвела погляд та втупилася в сплячу Адель. — Жбурнула його, мов кота паршивого! Він навіть знепритомнів, приклавшись головою об одвірок… Залицяльник знайшовся! Охоче б добила та причандали заразом повідривала… — стиснувши губи, люто блимнула очима.

— Пробач… Кло, пробач мене… Це все через мене… — розпачливо видихнувши, Емі несміливо наблизилася та опустилася поряд на ліжко. — Ти ж попереджала, а я не послухала… — схлипнувши, опустила голову.

— Це не тобі варто просити пробачення, а йому… — холодно відрубала сирітка. — Хай там що, але… — рішуче поглянула на понуру співрозмовницю. — Не губи дитя… Пообіцяй, що не робитимеш цього…

У відповідь Емі мовчала, по блідих щоках скочувалися сльозини. Звісно, душа не бажала губити невинне дитя, але ж як далі житиме? Вочевидь остаточне рішення ще не визріло. Важкий вибір, оскільки під загрозою її репутація, також могла й роботу втратити.

Наступного дня місіс Блем здавалася стривоженою, вперше за весь час Клоренс бачила її такою, адже зазвичай управителька приховувала будь-які емоції за маскою незворушності. Від кухарок дівчина дізналася, що зі сходом світила хазяїн покинув маєток за наказом генерала Локварда. Очоливши загін бойових магів, майор Малкольн попрямував до Безодні Темряви. Слуги напружено перешіптувалися про неминучу битву з демонами та іншими небезпечними істотами, породженими Володарем Темряви, Ангро. Подейкували, цьогоріч він немов оскаженів. Якщо до цього зрідка втручався у життя смертних магів, то останнім часом зосередив чимало темних сил на межі світів. Таке враження, наче поривався вивільнити оті поріддя з безодні та обрушити на всі королівства. Хтозна, чим викликане це жагуче бажання Ангро? Невже воліє захопити світ магів та людей?

Хоч Клоренс протягом дня й намагалася відкинути негативні думки, але серце мимоволі здригалося у страху й хвилюванні за Ренвіра. Можливо, саме цієї миті хоробрий барон б’ється з небезпечними демонами, сильними, нещадними… Перед очима повсякчас спливав образ цього мага, якого дівчина бачила непереможним воїном. Малкольн став для неї уособленням сили, захисту й безпеки.

«Він мужній… Справжній чоловік… Чи можливо, аби Ренвіра здолав будь-який прояв темряви?» — таким чином Клоренс заспокоювала стривожену душу, але… Якщо з бароном щось трапиться? Якщо загине у битві? Про таке навіть і думати страшно… Бо не так сироту хвилювала її подальша доля, як жахали перспективи ніколи не побачити Ренвіра знову… Ні, не бути цьому! Бо як тоді житиме? Вперше за весь час обрушилося усвідомлення того, що після зникнення мага і її життя обернеться крижаною порожнечею. Якщо його не стане, то й вона до кінця днів блукатиме у темряві реалій, без надії на щастя та ковток тепла… Боги, невже кохає? Невже лише у ті миті, коли можеш втратити найдорожче, починаєш розуміти справжні почуття? Та радше би дорогоцінний хазяїн одружився з тією пихатою леді Беккер, але щоб був живий… Живий!

З цими роздираючими думками Клоренс попрямувала на верхній поверх будинку, оскільки місіс Блем звеліла прибрати кілька порожніх кімнат, де вже давно ніхто не мешкав. Що ж, робота відволікатиме від буревію роздумів про барона, але й тут не судилося…

Оскільки надворі згадувалися сутінки, Клоренс увімкнула відповідним артефактом магічні лампи та узялася за роботу. В одній з кімнат натрапила на дивні знахідки, що породжували чимало запитань та цікавість щодо роду Малкольнів. На стіні, обшитій білим деревом, дівчина зауважила портрет вродливої жінки. Так гарно написаний, немов та жінка жива… Кожний мазок, накладений на полотно, вимальовував образ, що мимоволі сколихнув дівоче серце. Застигши у благоговійному заціпенінні, Клоренс споглядала ту жінку в блакитній сукні. На плечі спадали русяві локони, а очі… Ясно сірі, немов душу протинали… Здавалися такими рідними, нагадуючи…

— Боги… та це ж матір нашого хазяїна… — пошепки зронила дівчина, втупившись в портрет. — Як же Ренвір на неї схожий…

Під портретом на підлозі зауважила запилену дерев’яну різьблену скриню. Хоч за наказом управительки варто би було просто витерти пил та помити підлогу, але дівчина не стрималася. Як завжди, роздирала цікавість… І що ж в тій скрині?

Докладаючи зусиль, Клоренс відкинула важку кришку й відразу чхнула від пилу, що здійнявся в повітрі хмаринкою. У скрині лежала акуратно складена сукня з блакитного атласу, та сама, що зображена на портреті матері Ренвіра. Поверх тканини вбрання виблискували залишені прикраси, витончене кольє з сапфірами та браслет. Вочевидь в цій скрині зберігалися речі магині, як пам’ять про неї. Сукня й прикраси, які жінка вже ніколи не надягне, бо попрямувала у засвіти. Емі якось розповідала, що батько хазяїна багато років тому загинув у битві з демонами, оскільки був бойовим магом, а матір, залишившись вдовицею, горювала через смерть коханого чоловіка та невдовзі її зломив важкий недуг. Зрештою, й вона віддала душу богам, залишаючи у світі смертних єдиного сина, Ренвіра… Так, жодна магія не зуміла зцілити зранене горем серце.