Розділ 7.3

— Рене, не хвилюйся! — прохрипів Локвард, напружено спостерігаючи за цим дійством. — Арі нікого не чіпатиме без мого наказу!

— Арі? Це самиця? — випалила Клоренс замість ввічливого привітання, обернувшись у подиві до поважного гостя. В її округлених очах, що горіли намистинами, не було й тіні страху, лише цікавість.

— Так, самиця. Моя вірна бойова дракониця Арі, — бородатий маг раптом обдарував теплим усміхом. — Не боїшся її, дівчинко?

— А чого мені боятися? — Клоренс з відвертим благоговінням роздивлялася величезну істоту, наче милувалася пухнатим кошеням. — Вона ж не чіпає мене! Як показує життя, радше варто боятися людей, а не драконів! Коли я ще жила в сиротинці, ми якось з дітьми натрапили біля безодні на дракона… І знаєте, той дракон нас не чіпав! Навіть вогнем не дмухнув, навпаки… Так поглянув на нас співчутливо, а потім… Просто змахнув крилами й полетів! Уявляєте?! А я тоді не злякалася! Навіть захотілося верхи політати… — розповідаючи цей спомин з дитинства, раптом зауважила, як невідривно її роздивлявся генерал-маг. Ні, в його карих очах не було ані краплини хіті чи зневаги, або глузування… На мить Клоренс серцем відчула важку, глибоку зажуру, що виринула з глибин душі завше суворого чоловіка. Хоч як дивно, але дівчині раптом стало його шкода… А якщо генерал-маг насправді одинокий, самотній? Можливо, ота суворість і крига маскують давній, прихований біль?

— Бачу, твоя драклі така ж безстрашна, як і ти… — зронив Локвард, кивнувши на Адель, яка гордовито застигла в сідлі, що кріпилося до спини Арі. — Авжеж, «родичку» відчула… Вони поєднані спільною енергією Безодні Темряви… Що ж, Рене, будемо сьогодні трапезувати? — зрештою, перевів погляд на заціпенілого барона. Саме цієї миті він очей не зводив з Клоренс. Чи то через подив і страх, чи насправді… Милувався нею? Дівчина була схожою на порив вільного вітру, засмагле личко обрамлювали сплутані чорні пасма, а темно-сині очі блищали, немов зорі у вечірньому небі… Боги, що за думки? Виринаючи з тимчасового заціпеніння, Ренвір труснув головою.

— Клоренс… Скажи конюхам, аби напоїли та нагодували Арі… — пробурмотів до дівчини. — Що ж, ходімо до будинку, — кивнув до Локварда й чоловіки пішли. Зикнувши їм услід, Клоренс обернулася до драклі, яка досі сиділа на спині Арі.

— Адель! За мною! — діловито скомандувала. — До кімнати! Я принесла тобі обід!

Почувши про смаколики, драклі видала радісний рев та злетіла в повітря. Цієї миті до Клоренс поспішали конюхи, Тіммі й Робі.

— Його Милість звелів, аби ви нагодували Арі! — дівчина діловито мовила до парубків.

— А ти в нас смілива! Не побоялася наблизитися до дракониці... — реготнувши, Тім окинув сирітку зацікавленим поглядом. — Раніше не звертав на тебе уваги, бо сиділа на кухні й носа не висовувала… — здавалося, в його очах блиснули хтиві, лукаві вогники, а губи розтягнулися у задоволеній посмішці. — А ти гарненька… Не здивований, що Мері тебе не злюбила… Авжеж, заздрить насправді, бо ти вродлива! — ще й побіжно облизнув потріскані губи, викликаючи в Клоренс огиду. — Знаєш, приходь до мене завтра ввечері! Навіть бренді запропоную, також є солодощі… Гарно проведемо час, обіцяю! — геть не зважав, з яким докором поглянув на нього завше мовчазний колега Робі. — То що, прийдеш?

— Що?! Та йди ти… До темряви! — злісно фиркнувши, Клоренс обдарувала рудого залицяльника вбивчим поглядом та стрімко покрокувала геть, а всередині закипав гнів. Насправді образливо за подругу Емі, оскільки сьогодні на побачення покликав саме її… Авжеж, вчора була Мері, сьогодні Емі, а завтра… Вже інша? Не помилилася Кло, коли вважала цього конюха бабієм. Невже Емі сліпа? Тіммі розіб’є її серденько, мов кришталеву вазу…

Розташувавшись за столом у вітальні, барон з генералом неквапливо трапезували та побіжно ковтали бренді. Звісно, обговорювали й справи королівства.

— Сьогодні мої воїни вполювали біля безодні трьох демонів. На щастя, знешкодили… — задумливо мовив Локвард. — Проте… Мої артефакти виявили присутність і ще кількох демонів, які безслідно зникли…

— Можливо, повернулися до безодні? — виказав припущення Малкольн.

— Не схоже… Артефакти б відчули це, але… Таке враження, наче демони туди не повернулися та зникли десь в нашому світі… І де ж вони? Не подобається мені це все, Рене… — генерал понуро покосився на задумливого барона. — Як і не радує поведінка герцога Баркфольда… Останнім часом став надто самовпевненим, а мене чомусь уникає. Щось замислив, серцем відчуваю…

Раптом рипнули двері, до вітальні увійшла Клоренс, тримаючи важку тацю з наїдками. Сміливо наблизившись, поклала тацю на стіл перед чоловіками.

— Принесла вам запечену курку й салати! — мовила діловито, а на генерала дивилася з теплом і повагою, вже й без тіні страху.  

— Дякую, дівчино… Бородатий дідуган неабияк зголоднів, — кремезний маг жартівливо підморгнув усміхненій сирітці. — Що, сподобалася моя Арі? А ти хоробра… Не злякалася її! Зазвичай навіть мої слуги бояться наближатися до дракониці…

— Арі насправді мила… — Клоренс вкотре помітила, з яким невимовним теплом на неї дивився генерал, також і Ренвір це зауважив. Чому ж раптом? А якщо схожа на якусь родичку, яку колись втратив, чи… Кохану? Можливо, в Патріка Локварда є власні приховані таємниці, хтозна?

По обіді Клоренс попрямувала до місіс Блем. За дорученням Його Милості, управителька навчала сироту гарним манерам. Дівчині вже краще давалися реверанси, які донедавна ненавиділа, також почала опановувати тонкощі етикету.

А на кухні перешіптувалися сестри Тільні, якраз залишилися удвох…

— Мері… Та задрипанка насправді відьма… — зі страхом цідила Кет. — Богами присягаюся, в неї якась магія… Бачила б ти її очі, коли я…

— Відьма?! Не вигадуй! — Мері уїдливо хмикнула, махнувши рукою. — Магія?! Та недолуга сирота навіть побутовою не володіє! І що… Кажеш, драклі не здохла? Дивно… — задумливо стиснула губи. — Тім для мене особисто купив магічну отруту, позавчора навіть «віддячила» йому в клуні… Казав, отрута дієва… Те поріддя темряви повинно би було здохнути, я додала отруту до принесеного м’яса і…