Глава 7

Відчинивши двері, Клоренс похололими від страху руками підхопила тацю та боязко увійшла в кабінет. Нерухомо сидячи за столом, барон зосереджено вивчав якісь папери, його обличчя у світлі магічних лампадок здавалося напруженим, навіть суворим.

— Вечір… Добрий, — пробурмотіла дівчина, повільно наближаючись. — Ось… Вечерю вам принесла… — поклала тацю на краєчок стільниці й обережно підсунула до сидячого мага, мов до хижого звіра, з яким опинилася в одній клітці. — Місіс Блем звеліла… — в горлі аж пересохло від надмірного хвилювання. — Також казала, що ви… Хотіли мене бачити… Тобто, поговорити і я… — затиналася, адже слова зрадницьки застрягали у грудях. — Прийшла… — вклякнувши біля столу, нервово сіпала фартух тремтячими пальцями.

— Дякую, — неохоче відводячи погляд від паперів, Ренвір підняв голову й втупився в застиглу дівчину. З-під чепця вибивалися смоляні локони, обрамлюючи напружене личко, яке цієї миті здалося барону доволі приємним, ще й округлені очі виблискували, мов дві намистини…

— Я… Я хотіла вибачитися за те, що сьогодні… — голос Клоренс здригнувся, на мить їхні погляди зустрілися. Дівочі темно-сині вири та сталеві плеса барона. Очі мага немов заворожували, навіть страх на кілька секунд розчинився у дивному трепеті її сутності.

— Сідай, — Ренвір вказав стриманим кивком на крісло навпроти. Судомно ковтнувши слину, Клоренс покірно опустилася в те крісло. — Що ж… — сутужно зітхнув, роздивляючись дівчину. Мимохіть зауважив, що перед ним вже не те «хлопчисько», яке зустрів на вулиці, а справжня красуня. Водночас ковзнув поглядом по її тонкій, ніжній шиї, плечах… Боги, що за думки? Кахикнувши, Малкольн труснув головою, неначе проганяв ті небажані думки. — Клоренс… — стиснувши губи, постукував пальцями по стільниці. — Тобі варто навчитися опановувати емоції, ба більше… В присутності моїх гостей, — хоч і карбував кожне слово, але без злоби. Радше промовляв, мов строгий вчитель. — Стриманість також є ознакою гарних манер. Звісно, з генералом Локвардом тобі пощастило… На щастя, він не розлютився через твої слова, — кінчики його губ смикнулися зі згадкою про «бородатого дідугана». — Але сьогодні… У присутності леді Беккер варто було б змовчати. Просто подати страву і піти. Мовчки ігнорувати її слова, як і належить служниці…

— Але… Вона мене принизила! — очі Клоренс враз завзято спалахнули відвертим гнівом. Авжеж, слова барона про вміння стримувати емоції ковзнули повз вуха. — Ваша Милосте! Та… леді Беккер… Вона не лише мене принизила, а й вас! — як завше, випалила те, що накипіло. — Дорікнула, що ви… Наймаєте поганих слуг! І я… Хіба ж я погана? Я працюю до ночі, виконую всі доручення місіс Блем, мию посуд, підлогу! Я важко працюю, присягаюся! А ті страви… Хіба мені обов’язково їх приносити до вітальні? Якщо я вже така… неввічлива, то чи варто мені з’являтися перед вашими… поважними гостями? — її голос бринів рішучістю, а пальці стиснулися в кулачки. — Я ж можу… Носа з кухні не висовувати, спокійнісінько там працювати…

— І митимеш посуд довіку? Невже це тебе влаштовує? — раптом з докором обрубав її барон, запитливо мружачись. — Якщо прагнеш в житті чогось досягти, варто вчитися й новому. А тобі слід навчитися ввічливому спілкуванню та гарній поведінці. Зрозумій… Контроль над емоціями — це не ознака слабкості й покори, це ознака сили та мудрості. Кожне сказане тобою слово має бути виваженим, аби уникнути небажаних наслідків… Після сьогоднішнього випадку я мав би тебе звільнити, інший хазяїн так би й вчинив, але я не стану…

— Обіцяю! Більше не буду! — дівчина рвучко схопилася на ноги. — Присягаюся! — радісно сяйнула очима, оскільки зрозуміла, що барон наразі не збирається її проганяти. — І сьогодні… Я ж збиралася мовчати, мов риба, але леді Беккер… Вона захотіла, аби я привіталася і я привіталася з нею! Але потім…

— Це останнє попередження, Клоренс, — різко зронив Ренвір. Хоч і розумів її емоції, але дівчині варто дійсно навчитися тримати язик за зубами. — Якщо хочеш і надалі тут працювати, то раджу прислухатися до моїх порад. Що ж, дякую за вечерю, — кивнув на тацю. — Ти вільна. Йди, — змусив себе перевести погляд на папери, аби лише не дивитися на неї… Здавалося, оті прояви імпульсивності лише підкреслювали дівочу вроду. Барон і сам не зрозумів, звідкіля узялося роздратування… Через небажані думки? Можливо, підкупаючи щирістю та безпосередністю, Клоренс чимось і зачепила? Ні, сирітка ніколи не буде покірною, сірою мишкою, Малкольн це відчував… Її сутність. Вирувала, немов вулкан. Життя таких не зломить…

— Добраніч! — за мить Клоренс випурхнула за двері й в кабінеті повисла тиша. Заразом барон відчув якусь порожнечу, наче довкола згасли недавні теплі вогники. Чому ж раптом? Чи товариство сироти насправді бажане, приємне? Зрештою, варто повечеряти та відпочивати, оскільки сьогодні вже не зуміє зосередитися на роботі.

Прихопивши з кухні кілька пиріжків з м’ясом для Адель, Клоренс помчала до своєї кімнатки. Летіла, мов на крилах, геть не відчуваючи втоми. Охоплювало радістю й невимовним полегшенням, оскільки барон не прогнав. Лише попередив, навіть давав настанови… Перед очима поставало його суворе обличчя і водночас… вродливе. А його погляд… Такий ясний, пронизливий. Наче бачив її душу наскрізь.

«Барон Ренвір… Він ідеальний… Справжній чоловік…» — даючи волю цим забороненим думкам, Клоренс замріяно всміхнулася. І хто ж заборонить мріяти юній дівчині? Влетівши вихором в кімнату, рвучко захлопнула за собою двері. У темряві намацала на стіні артефакт, що вмикав світло, за мить скромне приміщення осяяло кілька лампадок під стелею.

— Адель! Крихітко! Принесла тобі смаколики! — Клоренс раптом вклякла посеред кімнати, а радість в очах змінилася відвертим жахом. На підлозі біля вікна лежав кущ роузіра, вирваний з корінням та зі зламаними гілками, ще й квіти були зірвані, розкидані з грудками землі. Хто ж посмів? Невже вибрики драклі? Не схоже на поведінку чемної «подружки»… — Адель! Що відбувається?! Де ти?! — злісно роззирнувшись довкола, ковзнула лютим поглядом по підлозі. За кілька секунд помітила біля миски в кутку нерухому драклі. — Адель, що з тобою?! — випустивши з рук пакунок з пиріжками, кинулась до тваринки, а серце здригнулося в недоброму передчутті. Не схоже, щоб драклі просто спала, з появою хазяйки зазвичай прокидалася. Рухнувши на коліна, Клоренс тремтячою у страху правицею торкнулася застиглої, сухої луски на спині істоти. Адель не ворухнулася. Так і лежала з розплющеними очима, в яких згасли бурштинові вогники життя.