Глава 5

У вітальні запала гробова тиша, ніби час застиг за мить до фатального вибуху Безодні Темряви, лише десь за портьєрою дзижчала муха. Ренвір так і завмер за столом зі склянкою бренді, а Клоренс вклякла в підлогу, мов статуя опальної богині. Усвідомлення сказаного обрушилося хвилею липкого жаху, який демон смикнув за язика? Кров поволі відлила від обличчя, а очі округлилися, як в Адель, коли та витріщається на принесений смаколик.

— Клоренссс… — сичання барона зловісно протинало тишу, а за прочиненими дверима нерухомо застигла місіс Блем, затуливши долонею рот, оскільки почула останні слова дівчини. Авжеж, уся наука етикету драклі під хвіст… Сама ж Клоренс втупилася в картину з зображенням бойового дракона, не наважилася й зиркнути в бік чоловіків, хоча кожною клітинкою тіла відчувала вбивчий погляд Ренвіра.

«Якщо не вижене, то вб’є…» — промайнула думка, а дівоче серденько приречено рухнуло у п’яти.

Суворе обличчя генерала здригнулося, як і кремезні плечі. Грізний маг був схожий на скелю, ладну будь-якої миті вибухнути вулканом…

— Дитино… — здавлено прохрипівши, мимохіть закашлявся. — Гадаєш, мене цікавить те… що під твоєю спідничкою? — всупереч очікуваного вибуху люті, Локвард зайшовся беззвучним сміхом, аж сльози проступили. — Повір мені… «Бородатий дідуган» вже встиг протягом довгого життя вдосталь надивитися на цю красу…

Судомно й полегшено видихнувши, Ренвір незчувся, як опорожнив склянку з бренді. Одним ковтком. Звісно, очікував на прояв праведного гніву грізного гостя, а сам почувався ніяково через поведінку служниці. Гострий має язик! Хай там що, вже збирався захищати дівчину, виправдовуючи її поведінку тим, що сирота ще не навчена гарним манерам, але й реакція Локварда здивувала... Він майже ніколи не сміявся, лише зрідка кривив губи у подобі іронічної посмішки...

Зашарівшись від сорому після їдучих слів генерала, розчервоніла Клоренс стрілою вилетіла з вітальні, мов вітром здуло. Якнайдалі від гріха. Від гніву Його Милості та від отієї здоровенної "бородатої скелі"... Хоч і збиралася накивати п’ятами та зачаїтися десь на кухні, але не судилося. В коридорі відразу зіштовхнулася з місіс Блем. Цупко схопивши дівчину за плечі, неабияк розлючена управителька труснула її щосили, мов ганчір’яну ляльку.

— Геть втратила здоровий глузд?! — рикнула в обличчя отерерілої Клоренс. — Як ти посміла таке бовкнути?! Ще й до кого! До поважного генерала з графського роду Локвардів! Хіба цьому я тебе вчила?! Яке хамство… — здавалося, за мить жінку розірве на шмаття вибуховою хвилею люті. — Негайно… Негайно повертайся до вітальні та проси вибачення в генерал-мага!

— Не піду! — випалила Клоренс у липкому страху. — Збоченець бородатий! Я його боюся…

— Ще й як підеш… — шипіла місіс Блем, мов гадюка, вп’явшись пальцями в худенькі плечі сироти. — І не смій називати так генерал-мага! Що ти собі понавигадувала, дівко?! Гадаєш, ти його цікавиш?! Дурні думки в дурній голові! Якщо не підеш просити вибачення, вилетиш з маєтку, мов корок з пляшки! — рвучко розвернувши дівчину до дверей вітальні, штовхнула її в спину. — Йди!

Попри сором та страх, Клоренс і сама розуміла, що необхідно вибачитися перед отим бородатим здоровилом. Боги, він ще й граф… Блискавично пригадавши, що згідно з титулом, до графа звертаються «Ваша Ясновельможність», дівчина на тремтячих ногах боязко увійшла до вітальні. Почувалася так, ніби на страту прямувала, а не вибачення просити.

За мить в неї втупилися дві пари чоловічих очей. Понурий, докірливий погляд барона та іронічний, насмішкуватий… генерала.

— Ваша… Ясновельможносте… — кожне слово давалося важко, немов з грудей виривали лещатами. — Пробачте мені… Я не хотіла… Не хотіла назвати вас бородатим дідуганом… Саме вирвалося… Так вийшло… — мимоволі шмигнувши носом, винувато й приречено опустила голову.

У вітальні вкотре запала напружена тиша, яку за кілька надзвичайно довгих секунд порушило задумливе хмикання Локварда.

— Гаразд, приймаю твої вибачення, юна міс, — кутики чоловічих губ зрадницьки смикнулися. Схоже, генерал-маг ледь стримував черговий приступ сміху. Весело йому? А ось барону геть було не до веселощів...

— Що ж, Клоренс, ти вільна… Йди, — зронив він холодно й водночас покосився на гостя. А той криво посміхався, навіть крига зникла в його очах, змінюючись грайливими бісиками. Видихнувши з невимовним полегшенням, дівчина вже збиралася якнайшвидше шуснути з вітальні, проте…

— Стривай-но, — прохрипів Локвард, затримуючи. — Ти новенька? Раніше не бачив тебе в маєтку Малкольна…

— Так, нова служниця, — замість дівчини відповів Ренвір, аби та знову не бовкнула щось зайве. — Клоренс сирота, ще не навчена етикету… — наче виправдовувався перед генералом за її поведінку. — Але вона старанна, працьовита. Швидко вчиться…

— Етикет, манери… — кашлянувши, Локвард махнув правицею. — Гарні манери не завжди є ознакою чеснот… Чи вам, Ренвіре, славному воїну не знати про це? В нашій армії чимало рядових бойових магів, не навчених манерам! Але вони, ризикуючи життям, віддано захищають наше королівство, даючи демонам та іншій погані гідну відсіч!  Манери… — чоловік іронічно скривився. — Інколи нудить від цієї показової фальші…

— Але… Я навчуся гарним манерам, обіцяю! — випалила Клоренс, окрилена словами генерала, адже в тих словах відчула щирість. Не сподівалася від "дідугана"... — Місіс Блем навіть навчила мене робити реверанс! Ось! — за мить різко схилилася у не вельми вдалому реверансі, забуваючись за плавність рухів.

— Що ж, непогано, — Локвард навіть грайливо підморгнув дівчині. — Ще трохи, й навчишся робити реверанси, як придворна дама! Підійди-но ближче, я не кусаюся. Познайомимося… — не зважаючи на здивований погляд Ренвіра, поманив рукою до себе. І чим же зацікавила, зачепила? Не схоже, щоб літній маг дивився на неї з хіттю, радше з якоюсь дивною теплотою.

Клоренс повільно наблизилася до столу, недавній страх в округлених очах змінювався цікавістю. Чого ж хоче той маг бородатий? Вкотре пильно роздивляється, неначе вивчає. На мить в його карих очах навіть смуток промайнув, чи то дівчині лише здалося?