Розділ 4.2

— Ренвір Малкольн… — благоговійно прошепотіла ім’я барона, смакуючи кожну літеру. Схилившись над підвіконням, з насолодою вдихнула дивовижний аромат квітів роузіра. П’янкий… Мимоволі пригадалися очі барона. Здавалося, ті очі завше сповнені щирості й тепла, навіть коли маг і гнівався. Раптом уявила, що цієї миті Ренвір дивиться на неї насправді, мимоволі спалахнули щічки…

«Леді Беккер… Його наречена. Леді Луїза Беккер…» — висмикнувши себе з-поміж хмар нездійснених мрій, неначе рухнула на землю. Роузір, подаровані монети… Авжеж, лише прояв милосердя до нещасної сироти!

— Дурень думкою багатіє! — буркнула собі під ніс. Зрештою, гірко зітхнувши, попрямувала спати.

Наступного дня в Клоренс був вихідний. Ще й управителька порадувала зарплатнею за місяць, обіцяні бароном десять золотих монет. А з подарунком Ренвіра в дівчини їх аж двадцять! Вперше в руках сироти опинилося стільки монет, виникало бажання витратити усі, уявляючи, що живе на широку ногу, але вчасно схаменулася. Життя навчило берегти кожну монетку. Узявши п’ять золотих, Клоренс разом з подругою Емі попрямували до міста. Дівчата вирішили прогулятися вуличками та навідатися до крамниць. Переступивши поріг крамниці, сирота вперше впевнено підняла голову. Зазвичай доводилося жебракувати, випрошуючи в продавчинь бодай шматок хлібу, але сьогодні вона гордо наближалася до яскравих вітрин. Так, в кишені власний гаманець з монетами! Прагнула купувати все, що на очі траплялося, але розганятися не варто. Зрештою, придбала шкіряну сумочку, шпильки для волосся, гребінець, необхідну косметику, м’які пантофлі та лляну нічну сорочку. Простеньку, зручну. Не обділила себе і фруктовими льодяниками та тістечками, якими охоче пригощала Емі. Під час прогулянки містом Сарса, Клоренс потягла подругу до крамниці з книгами й фоліантами. Якщо магією не володіє, то хоч почитає про неї. На щастя, в сиротинці навчили читанню й письму.

Опинившись надворі, дівчата попрямували у місцевий парк, де під зеленню крислатих дерев умостилися на одній з лавок.

— Мої батьки прості селяни, — розповідала про себе Емі. — На щастя, маю роботу в маєтку Його Милості. Отож, допомагаю батькам, бо я в них єдина донька… В нас бідна сім’я…

— Бідна? Емі! Ти вже багата, бо маєш батьків! — мовила Клоренс, підбадьорюючи зажурену подругу. — А я сама у цьому світі…

— Так… Вибач, що нарікаю… — зітхнувши, Емі кволо посміхнулася. — Тобі ж важче, ніж мені, але… На відміну від мене, ти вродлива! Помітила, як конюхи на тебе задивляються? — раптом змовницьки підморгнула. — А я… Руда й конопата! Ще й сестри Тільні дражнять, мовляв, в мене очі витрішкуваті, наче в жаби!

— Темрява! Та кого ти слухаєш?! — обурено скрикнула Клоренс, навіть льодяником поперхнулася. — Ти гарна, нікого не слухай! В тебе… такі коси! А в сестер Тільні ріденькі, мов мишачі хвостики! Знайшла «красунь»…

— Ріденькі, але… — сумно зітхнувши, знічено відвела погляд. — Конюх наш, Тіммі, задивляється на Мері… Навіть букет польових квітів їй подарував… А на мене навіть не гляне…

— То тобі Тіммі подобається? — Клоренс аж підскочила сидячи, ледь з лавки не рухнула. — Отой… — хотіла сказати «конопатий», але вчасно стрималася. Авжеж, Емі також має ластовиння на обличчі. — Як на мене, він трохи нахабний та самовпевнений! Поводиться так, наче дівчатка йому ноги повинні цілувати! А ось інший, Робі, більш скромний…

— Робі? Аж надто скромний, ще й мовчазний, — скривившись, Емі невдоволено хмикнула. — І слова з нього не витягнеш… Завше мовчить, наче в рот води набрав… І про що з ним говорити?

— З хлопцями й не завжди треба говорити, — Клоренс жартома плеснула подругу по плечу. — Аби гарно цілувався!

— Хто?! Робі?! — кашлянувши, Емі зайшлася реготом. — Та він і задля цього рота полінується відкрити!

Заливаючись дзвінким сміхом, дівчата скочили з лавки та покрокували в бік дороги, до найближчої підводи. Незабаром вечоріє, варто повертатися до маєтку. Сьогодні Клоренс почувалася щасливою, як ніколи. Невимовно раділа кожній купленій речі, придбаній за власні, зароблені монети. Хоч Емі по дорозі й бурчала, що завтра знову робочий день, але Кло цей факт геть не засмучував. До маєтку поверталася, затаївши у серці дивну радість. Новий дім, хоч і не її. Окрема кімнатка, хоч і маленька та на горищі… Якась сила тягнула до маєтку. Наразі не усвідомлювала, що то саме серденько линуло туди, де мешкає Ренвір…

Наступні дні минали для Клоренс не лише у важкій праці на кухні. По обіді місіс Блем забирала дівчину на годину, за наказом барона навчала гарним манерам. Звісно, не без нарікань, адже з цим і клопоту додалося. Довго бідкалася з сиротою, навчаючи присідати у реверансі…

— Боги, яка ж ти незграбна! Де твоя дівоча грація?! Плавніше, як я вчила! — вкотре обурювалася, докірливо хитаючи головою. — Уяви, що ти… лебідка! — зрештою, після чергової години нестерпних мук для обох, управителька з полегшенням відпускала сироту й далі працювати.

Якось перед обідом схарапуджена місіс Блем вихором увірвалася на кухню, усім виглядом виказуючи неабияке хвилювання.

— В нас важливий гість! Як завжди, несподівано завітав генерал-маг Патрік Локвард! — випалила, втупившись в розгублених кухарок. — Не звик попереджати про візити заздалегідь! Так! Що в нас на обід? Згідно з меню на сьогодні, запечена качка у яблуках, грибний суп, кілька салатів… Що ж, я вже звеліла накривати на стіл у вітальні! Щось є вже готове? Варто поквапитися! — за мить перевела метушливий погляд на срібну тацю з м’ясною нарізкою, прикрашеною зеленню. — Клоренс! — зиркнула на сироту, яка мовчки мила казанок. — Кинь той посуд, почекає! Доки інші поспішатимуть зі стравами, віднеси тацю до вітальні!

— Я? — випустивши з рук мокрий казанок, Клоренс боязко вирячилася на місіс Блем.

— Ти, ти! Усі слуги зайняті, ото й віднесеш гостю наїдки! Хутчій! — рикнула, нервово вказуючи на тацю.

— Гаразд… — витерши рушником руки та поправивши на голові чепець, дівчина узяла тацю і попрямувала до вітальні. Так! Варто пам’ятати про гарні манери, який навчала та злюка! Вперше підноситиме наїдки до столу, також там і барон… Серце в грудях зрадницьки калатало від хвилювання, мов скажене. Авжеж, не хотілося осоромитися…