Глава 4

За кілька днів до маєтку барона завітав на вечерю капітан Джонатан Стенлі, давній друг Ренвіра. Трапезуючи у просторій вітальні за столом, маги обговорювали справи королівства. Як відомо, Малкольн був не лише титулованим бароном, також успішно будував військову кар’єру. Цьогоріч за наказом генерала армії, Ренвіра підвищили до звання майора, а у його роті налічувалося близько ста бойових магів, які успішно боролися з поріддям Безодні Темряви.

Ковтаючи бренді, чоловіки згадували останню бійку з кількома демонами. Вигулькнувши з безодні, ці істоти розповзлися по прикордонних селищах та наводили жах на селян. На щастя, протягом дня бойові маги королівства їх успішно знищили.

— Рене, тебе не хвилює, що безодня дедалі частіше «радує» нас отим поріддям? — понуро насупившись, Джонатан задумливо втупився в сидячого навпроти Ренвіра.

— Мені це також не дає спокою, Джо… — зітхнувши, барон неквапливо жував запечену курку. — До прикладу, торік демони з’являлися бодай раз на місяць, до того ж, не в такій кількості, як зараз… Вже й не кажучи про горгулей та чорну сарану, що жахає селян… Це поріддя знищує чимало врожаю, — узявши склянку з бренді, відсалютував Стенлі. — Будь-мо, друже! За нас, бойових та безстрашних магів!

Саме цієї миті, коли чоловіки збиралися опорожнити склянки з міцним напоєм, до вітальні стрімко увійшла місіс Блем й не сама. Злісно стискаючи зап’ясток Клоренс, вперто тягла дівчину за собою, а вона ледь ноги пересувала, водночас лівицею притискаючи до грудей нерухому Адель.

— Місіс Блем? Щось трапилося? — здійнявши брови, барон здивовано вирячився на управительку та Клоренс. Авжеж, сирітка змінилася. Навіть личко стало милим. Схоже, чепець десь згубила по дорозі. Замість кумедних коротеньких пасм оте миленьке личко обрамлювали смоляні, скуйовджені локони…

— Оця дівиця… — злісно процідивши, місіс Блем випустила дівочий зап’ясток та штурхнула Клоренс у спину, аби та ближче підійшла до столу. — Ваша Милосте! Ця дівиця зжерла майже всі тістечка, приготовлені для вас на десерт! І не досить того, ще й випила на кухні майже увесь графин бренді! Кухарки додають цей напій у тісто для кондитерських виробів, а вона… — знову штурхнула дівчину в спину. — Все випила! Боги, який сором! Кого ж ми прихистили?! А я вже тішилася, що дівчина старанно працювала, а натомість…

— Клоренс! — насупивши брови, Ренвір протинав її немигаючим, сердитим поглядом. Вже й геть не зважав на друга, який з цікавістю зиркав на знічену сироту. — Як ти посміла брати тістечка без дозволу, ба більше, вживати міцні напої в маєтку?! Що за поведінка?!

— Я… Пила не сама… — гикнувши мимоволі, розчервоніла від сорому та випитого бренді, дівчина винувато й приречено опустила голову. — Також і Адель… — здригнувшись у страху невідворотного покарання, випустила з рук розімлілу драклі. Кволо змахнувши крильцями, сп’яніла тваринка гепнулася на килим та видала гучну відрижку. Добре, хоч не вогняну. — І тістечка ми їли разом з Адель… — мовила так, наче це її виправдовувало.      

— Ти ще й драклі напоїла бренді? — гучно видихнувши, барон злісно зіщулив очі. — А обіцяла бути чемною, слухняною… — розчаровано хитаючи головою, водночас постукував пальцями по стільниці.

— Бачу, Рене, «весело» тут у вас, в маєтку… — стиха пирснувши, Джонатан ледь стримував сміх. — Навіть без демонів… Вперше бачу п’яного драклі… Кумедний! — покосився на розімлілу Адель, яка розпласталася на килимі. Важко дихаючи, висолопила язика.

— Бо в мене сьогодні уродини! Мені вісімнадцять виповнилося, я стала повнолітньою! — раптом рішуче випалила Клоренс, навіть задерла підборіддя. Хай там як, наважилася озвучити вагому причину. — Зазвичай в сиротинці іменинників та інших дітей пригощали тістечками, хоча й не такими смачними, як тут…

— То в тебе сьогодні уродини? Чому ж не сказала нікому? — хоч як дивно, гнів барона вщухав поволі, але насуплене обличчя виказувало суворість. Ще й поглядом свердлив, мов злодійку. Приречено зітхнувши, захмеліла Клоренс подумки готувалася до покарання та почала усвідомлювати, що найгіршим за все — втрата довіри цього мага. І здалося їй те трикляте бренді! Якраз тоді на кухні нікого не було, а рука до пляшки сама потягнулася… Опісля вирішила закусити тістечками, які виявилися дивовижними на смак… Зрештою, вирішила відсвяткувати уродини з «подружкою». Узявши з кухні пляшку й солодощі, помчала до кімнати, де очікувала Адель. Саме там і застала їх грізна управителька на гарячому…

— Бо гадала, що нікого це не цікавить, — з глибокою зажурою в потемнілих очах сироти зблиснули сльози. — Кого ж цікавлять мої іменини? Ото й не стала нікому казати, вирішила сама відсвяткувати...

— Гаразд, — попри показову суворість, серце барона жалісно стиснулося. — Оскільки ти сьогодні іменинниця, то я пробачу тобі цю витівку, але в подальшому… — стискаючи губи, витримав паузу. — Навіть не самій нюхати бренді та інші міцні напої! Бодай один схожий випадок і нам доведеться розпрощатися, зрозуміла мене?! Повернешся до містера Санса! — сталевий тон притинав лезом. Клоренс розуміла, що вдруге так не пощастить.

— Обіцяю… — пробелькотіла, гикнувши. — Більше… Більше не буду… — зі згадкою про Санса зіщулилася у страху, мов кошеня. Авжеж, не воліла повертатися до жахливого минулого.

— Місіс Блем, — Малкольн перевів важкий погляд на застиглу управительку. — Клоренс варто навчити гарним манерам, займатиметеся цим. Також розпорядіться, аби з кондитерської доставили до маєтку великий торт. Ввечері відсвяткуєте зі слугами іменини Клоренс…

— Д… Дякую… Ваша Милосте… — шмигнувши носом, дівчина раптом всміхнулася. Кволо й несміливо. Ренвір мимоволі зауважив, що в неї гарна усмішка, на щічках навіть ямочки з’явилися. І де ж поділося оте «хлопчисько», яке підібрав на вулиці? Цієї миті перед ним стояла юна, мила дівчина, навіть зважився б назвати її красунею…

— Рене, друже… — мовив Джонатан після того, як Клоренс з управителькою покинули вітальню. — А ця твоя новенька служниця гарненька… — хмикнувши, ковтнув бренді. — Як бачу, навіть драклі приручила… Чи володіє вона магією?