Глава 2

— Можливо, спершу варто представитися? — зронивши напрочуд спокійно, Малкольн ковтнув зі склянки бренді. В бік розлюченого чоловіка навіть не глянув, лише побіжно мазнув поглядом по заціпенілій Клоренс. Приречено пустивши голівку, вона вп’ялася тоненькими пальчиками в торбину на колінах, у якій навіть Адель притихла у передчутті неприємностей.

— А ти… Чого причепився до моєї доньки? — рикнув чоловік до барона. — Я її батько, містер Санс! Вирішив смачний обідом затягти її в ліжко?! Хоч і обірванка, але ж… Дівка!

— Авжеж, «батько»… — Ренвір неквапливо поставив склянку на стіл. — Краще йдіть звідси. Не заважайте нам обідати, — хоч і промовляв з показовою ввічливістю, але вилиці на обличчі враз напружилися. Вочевидь спокій незнайомця лише дужче розбурхував лють оскаженілого Санса. Змахнувши правицею, він рвучким рухом змахнув на підлогу миску з юшкою, яку щойно куштував барон.

— Я вам зараз влаштую «обід»! — коли потягнувся до сидячого за столом Ренвіра з наміром схопити його за лацкани сюртука, раптом з відчайдушним ревом відскочив вбік, мов ошпарений. Не встаючи, барон поцілив в негідника невеликим згустком бойової магії та влучив в плече. — Темрява! Що за… Ти бойовик?! — спалах гніву за мить змінився відвертим страхом. Округливши досі зіщулені, схожі на свинячі очі, Санс мимохіть торкнувся ураженого плеча, у дірці пропаленої сорочки проступала помітна рана від опіку.  

— Так, я бойовик. Барон Малкольн Ренвір, — повільно підводячись, маг протнув розгубленого, наляканого чоловіка сталевим, зловісним поглядом. — Щойно ви посміли нахабно перервати мою трапезу, також зіпсували страву, — кивнув на підлогу, де лежали уламки розбитої миски та виблискувала калюжею розлита юшка. — Кажете, ви батько цієї дівчини? — вказав на застиглу, бліду Клоренс. — Ні, ви не батько їй, ви покидьок, який узяв з притулку беззахисну сироту та знущається з неї, — злісно й холодно карбував кожне слово. — Побої, жорстоке поводження без натяку на турботу… Як небайдужий житель королівства, можу дати позов у Верховний Суд… Як гадаєте, чим це обернеться для вас, містере Санс?

— В… ваша Милосте… Бароне… — чоловічий голос здригнувся, в очах, які щойно кров’ю наливалися, застиг справжній жах. І куди ж поділася та сміливість? Звісно, закон буде не на його боці, ба більше, якщо поважний маг втрутиться у справу особисто. — Пробачте, я ж не знав, що ви… Барон Малкольн… Ваша Милосте! — благально зиркнув на Ренвіра. — Я замовлю для вас обід, все компенсую! Але Клоренс… Моя донька… — покосився на дівчину, яка у страху передчувала жорстоке покарання вдома. — Вона піде зі мною… Вставай, Кло, ходімо додому…

Вагаючись кілька секунд, Клоренс боязко підвелася, в її очах застигла приреченість. Авжеж, вдома очікує справжнісіньке пекло й ніхто не захистить. Вкотре доведеться терпіти побої оскаженілого Санса…

— Вона нікуди не піде, — впевнено відрубав барон. — Сідай, Клоренс, — кивнув до дівчини. — Ти обідатимеш зі мною…

— Але ж… Я її батько і вона… — белькотів чоловік й враз замовк, натрапивши на спопеляючий погляд мага. Не наважився сперечатися з поважним бароном.

— Віднині ви їй не батько, не опікун, — заява Ренвіра приголомшила як Санса, так і дівчину. Її тремтячі ніженьки підкосилися й за мить Кло опустилася на стілець. — Клоренс піде зі мною, до мого маєтку. Схоже, доведеться мені опікуватися сиротою, а вас, містере Санс, позбавлять батьківських прав. Отож, краще щезніть звідси, доки не запроторив вас до в’язниці за жорстоке поводження з сиротою.

Нервово ковтнувши повітря, Санс злісно стиснув губи. Не сподівався на таке рішення мага. Звісно, не тішило, що втрачає безплатну робочу силу.

— Ви ще тут? Погано чуєте мене? — втупившись в Санса, Ренвір постукував пальцями по стільниці. — Я ж сказав, щезніть геть! — раптом гарикнув, активуючи правицею черговий згусток бойової магії.

Мовчки й примирливо піднявши руки, дебелий чоловік у страху позадкував в бік виходу з таверни. Зрештою, шуснув за двері, якнайдалі від гріха. В приміщенні повисла гробова тиша, навіть офіціантка з округленими очима застигла біля шинквасу з тацею в руках. Саме цієї миті усі відвідувачі й працівники таверни благоговійно витріщалися на Малкольна та заціпенілу сироту.

— Усе гаразд, трапезуйте! Виставу завершено, — мовивши з незворушним обличчям, наче нічого й не було, барон ковтнув бренді. За кілька хвилин йому принесли миску з юшкою. Офіціантка квапливо витерла стіл, ще й власноруч прибрала з підлоги рештки зіпсованої страви.

Виринувши з заціпеніння, Клоренс несміливо підсунула до себе горщик з овочевим рагу. Полегшено видихнувши, узялася за смачну страву. Гучно плямкаючи, водночас кидала розгублені погляди на сидячого навпроти барона. Невже таки забере її до власного маєтку? А якщо передумає й покине, залишаючи на вулиці? Хтозна, чого сподіватися від цих багатіїв?

— То… Ви це серйозно? Я піду з вами? — схвильовано блимнула оченятами.

— Слово мага, — досі суворе обличчя Ренвіра раптом просяяло усмішкою. — А моє слово бодай чогось варте, — мружачись, іронічно хмикнув. — Працюватимеш в моєму маєтку. Хоч і побутовою магією не володієш, але робота для тебе знайдеться.

— Дякую… — стиха злетіло з її тремтячих губ, навіть сльози блиснули в очах. Сльози невимовної вдячності. Ніколи й не мріяла, що працюватиме в маєтку поважного вельможі. А на барона, який за сьогодні врятував вже двічі, дивилася, наче на бога, на втілення тверді й захисту, на скелю, за яку можна сховатися від буревію негараздів. — Я… Буду старанною, слухняною, обіцяю… — нервово ковтаючи їжу, витирала губи рукавом брудної сорочки.

— Що ж, побачимо. Також тобі варто повчитися й гарних манер… — задумливо мовив барон, оскільки із цим роботи ще непочатий край.

Пообідавши, Ренвір і Клоренс покинули таверну. Крокуючи вулицями міста поряд з магом, дівчина розправила худенькі плечі. Вперше в житті почувалася захищеною, хоча й гадки не мала, що очікує попереду. Важка праця? Байдуже. Це якраз і не лякало, хоча Кло помітно хвилювалася. Насправді боялася не виправдати покладені на неї надії барона-рятівника. А якщо не впорається з обов’язками і маг її прожене з маєтку? Твердо вирішила, що впорається. Життя в сиротинці навчило долати труднощі. Також поряд Адель, її драклі… Адель! Раптом Клоренс зупинилася, притискаючи до себе торбинку з твариною, яка цієї миті жувала наданий хазяйкою хліб.