Глава 1

Барон Малкольн Ренвір неспішно крокував вузенькими вуличками міста Сарса. Вранці на королівство Лаварію обрушилася злива, але по обіді випогодилося й з-поміж хмар виринуло золотисте світило, хоча на кам’яній бруківці доріг деінде виблискували калюжі. Прогулянки на самоті зазвичай допомагали відволіктися від справ, впорядкувати думки. Аби не привертати до себе уваги, Ренвір навмисно вбирався, мов простолюдин. Супроводу не потребував, оскільки був сильним бойовим магом та міг дати відкоша.  

— Не чіпайте його! Не дозволю! — з роздумів висмикнув розпачливий голос, що долинув позаду. Різко обернувшись мимохіть, барон побачив, як юрба розлючених дітлахів оскаженіло лупцювала палками та копала ногами якогось підлітка у пошарпаному одязі, а той бідолаха рухнув на бруківку долілиць. Скрикуючи, водночас затуляв руками голову від ударів. Чомусь не тікав, терпів побої. Ренвір не міг пройти повз, не терпів жорстокості. Хай там що не накоїв хлопчина, але у запалі бійки його могли неабияк покалічити, ще й накинулися гуртом…

— Облиште його! — гарикнув барон, але на нього ніхто не зважав.

— Поріддя темряви! Бийте їх! — верещали діти, продовжуючи завдавати ударів лежачому та кидати в нього камінням. Не довго думаючи, Ренвір шпурнув у натовп згустком бойової магії, опісля нажахані дітлахи кинулися врозсип. За мить на бруківці в калюжі залишився лише постраждалий підліток. Судомно здригаючись, несміливо підняв голову й розгублено втупився темно-волошковими очима в насупленого рятівника. Вигляд мав жалюгідний. Подертий, брудний одяг, тонкі руки вкриті синцями й подряпинами, на скроні проступала кров.  

— З тобою все гаразд? — простягнувши правицю, барон допоміг підлітку підвестися на ноги й відразу зауважив на бруківці загорнуту в шмату тваринку. Мабуть, бідолаха захищав її від розлючених дітей, навіть затуляв власним тілом. Гідний вчинок.

— Моя дівчинка… Моя маленька Адель… — гірко схлипуючи, підліток вказав на згорток, який почав рухатися. Ренвір гадав, що то цуцик, або кішка, але раптом з-під шмати вислизнув маленький драклі. Наїжившись чорними лусочками та зіщуливши бурштинові очі з вертикальними зіницями, видав злісне шипіння. Ще й дмухнув вогнем у бік чагарників, за якими ховалися налякані діти, витріщаючись на барона.  

— Дівчинка? Адель? — Ренвір здивовано вигнув брову, втупившись в драклі. Ці істоти, схожі на маленьких драконів, були поріддям Безодні Темряви, проте успішно адаптувалися в світі магів і людей. — Нічого ж собі… «Дівчинка»… Вдалося приручити драклі? — як відомо, це під силу не кожному.

— Так, драклі полюбила мене… Щодня прилітає на галявину біля нашого подвір’я, а я її підгодовую хлібом… Я назвала її Адель, бо це самиця! Але всі ненавидять її, бояться… Адель же нікого не чіпає! А в мене й подруг немає, лише Адель…  

— То ти… дівчина? — очі барона округлилися. Авжеж, не відразу збагнув, що перед ним дівчина. А схожа на хлопчисько. Замурзане личко обрамляли короткі, скуйовджені чорні пасма, також і одяг хлопчачий. Подертий лляний балахон та залатані штани.

— Звісно, я дівчина! Моє ім’я Клоренс! — випалила у відповідь навіть з часткою образи. — Можна просто Кло… — пробурмотіла, стискаючи потріскані губи.

— Дитино, і де ж твої батьки? — поцікавився Ренвір, співчутливо роздивляючись замурзану співрозмовницю. 

— Я не дитина, мені вже сімнадцять виповнилося! — виструнчившись, Клоренс діловито труснула пасмами, але за мить спохмурніла, відводячи задумливий погляд. — Немає в мене батьків, я сирота… Містер Санс забрав мене з притулку, удочерив. Отож, працюю в нього зранку до ночі! Він мене годує, хоч інколи й лупцює за непослух…

— Лупцює? — барон злісно примружився. Вочевидь беззахисну сироту удочерили, аби важко працювала. Безплатна робоча сила. — Що ж, Кло… — зітхнувши, раптом підморгнув насупленій дівчині. — Ходімо до таверни, пригощу тебе обідом. Гадаю, ти голодна…

— Темна Безодня! Якщо містер Санс дізнається, що я обідала з незнайомим чоловіком, то він мене приб’є… — в очах Клоренс застиг відвертий страх, водночас відчувалося й вагання. Вона й дійсно голодна. Вранці снідала скибочкою хліба та молоком, ще й поділилася скудною трапезою з Адель. Звісно, дівчина би й не відмовилася від ситного обіду!

— Не приб’є, обіцяю, — рішуче запевняв Ренвір. — Ходімо, — обдарував приємним усміхом. Хоч Клоренс і сумнівалася, чи варто довіряти цьому незнайомцю, але ж врятував її від бійки. Насправді хотілося довіряти бодай комусь у цьому жорстокому світі, де змалечку доводилося боротися за виживання. Зрештою, погодилася. Побіжно зиркнула на кущі, де зачаїлися здивовані дітлахи. Авжеж, поховалися. Де ж поділася недавня сміливість? Переможно скрививши гримасу, Кло показала їм язика й гордо випрямивши голівку, покрокувала разом з Малкольном в бік найближчої таверни.        

Дорогі читачі!!! А в мене для вас новинка!))) Буду вдячна за підтримку та вашу увагу! Сподіваюся, ця історія стане вам до серця! І не забувайте відстежувати автора, хто досі не підписаний на мою сторінку. З любов'ю, ваша Таня Толчин!