Розділ 30

Я просто викинула тест. Наче якщо його не бачити — нічого й не сталося.

На роботі все ж узяла вихідні. Зараз я не змогла навіть удавати, що все як завжди, що нічого не змінилося, і спокійно працювати далі.

Я була вагітна.

Ця думка не звучала голосно — вона просто була. Висіла десь на краю свідомості й не відпускала ні на мить, поверталася знову і знову, як би я не намагалася її відсунути.

Я обійняла себе за плечі й повільно пройшлася кімнатою. Рух трохи рятував, принаймні не давав остаточно загрузнути в цьому.

Я переспала з ним, і він зник. Він не змушував, я сама це допустила, повірила йому. Дурепа.

Пальці боляче впилися в шкіру, і я різко зупинила себе.

Шукати винних уже не мало сенсу. Тепер від цього легше не стане. Але його більше не було в моєму житті. І не буде. Тепер справа була тільки в тому, що мені робити далі.

Навряд чи йому це потрібно — я стала лише черговим захопленням, він сам говорив. Просто я почула щось інше і дозволила собі повірити в це.

Рука мимоволі опустилася на живіт. Я подивилася вниз і на кілька секунд випала з реальності, ніби це було не зі мною.

Я була вагітна і не знала, що з цим робити. Залишити дитину від людини, яка просто зникла, отримавши, що хотів? Чи справді я була до цього готова? До безсонних ночей? До лікарень, рахунків, рішень, які більше не можна буде перекласти на когось іншого?

Я насилу давала раду власному життю. Думка про те, що тепер відповідатиму ще й за чиєсь, стискала груди сильніше за саму новину.

Я повільно сіла на край ліжка й стиснула голову долонями, ніби це могло хоч якось зупинити думки.

Я не зможу сама… правда ж? Я навіть не знала, з чого починати.

Навіть найпростіше раптом здавалося чимось непосильним. Кого шукати? Куди йти? Що робити далі?

Мені було страшно навіть уявити, що за кілька місяців усе це перестане бути просто думкою.

Може аборт?

Я різко здригнулася й швидко замотала головою. Сама думка відгукнулася холодом десь всередині.

Але, можливо, саме це рішення і є правильним. Просто закрити це, вирізати з життя, ніби нічого й не було, і спробувати жити далі.

Подих збився, думки плуталися, накочувалися одна на одну. А якщо таки сказати йому про це? Просто повідомити новину і не більше...

Я міцно заплющила очі, але це нічого не змінило. Усередині тільки погіршало — тісно, шумно, занадто багато всього одразу. 

Я все ще не знала, що робити.

Різкий звук дзвінка у двері вирвав мене з думок. Я завмерла. Серце на мить збилося — і десь усередині, майже непомітно, спалахнула крихка надія.

Він?

Я підійшла до дверей, намагаючись не шуміти, ніби це могло щось змінити. Пальці трохи тремтіли, коли провертала ключ. Я не відчинила одразу — затримала подих, дала собі цю коротку секунду, у якій усе ще могло бути інакше.

А потім різко відчинила і одразу зрозуміла — це був не він.

Надія обірвалася так швидко, що навіть не встигла оформитися в щось більше. Просто враз холодна порожнеча на її місці.

На порозі стояв один із його наближених людей. Я бачила його кілька разів поруч із Артуром — не з тих, кого можна не помітити.

Він не зайшов одразу. Залишився в дверях, ніби оцінював, чи варто взагалі переступати поріг.

— Ти одна? — спитав тихо.

Я кивнула. Тоді він мовчки увійшов, без зайвих рухів.

Поклав на стіл темну шкіряну сумку. Замок голосно клацнув у цій тиші. Усередині лежали пачки грошей. У мене неприємно стиснувся шлунок.

— Що це?

Він не дивився на мене.

— Гроші.

Кілька секунд тягнулися надто довго.

— Його більше немає, — без жодної інтонації. Слова впали рівно, наче це було щось буденне.

Я не одразу зрозуміла.

— Кого…?

Він підняв погляд, в ньому була втома і нічого більше.

— Вольного, — відповів без жодного роздратування чи злості.

Повітря раптом стало замало. Я вхопилася за край столу, щоб не втратити рівновагу.

— Ні.

— Так. — Його голос звучав надто спокійно у цій ситуації.

Я мовчала. В кімнаті запала тиша, тільки клацання годинника її порушувало, як удари.

Він підсунув сумку ближче.

— Він… — коротка пауза, — по-особливому до тебе ставився.

У мене вирвався тихий, гіркий сміх.

— І що?

— Нічого. — Легкий рух плечима. — Саме тому я тут.

Він поклав на стіл новий паспорт, а поруч із ним квиток.

— Інша країна. Нове ім’я. Грошей вистачить.

Я дивилася на документи, але не торкалася.

— Чому?

— Бо поруч із тобою він втрачав голову. А тепер його немає. І тобі тут робити нічого.

Його хмурий погляд швидко ковзнув по мені.

— Я не ставлю питань, — додав він. — І не даю порад.

Сумка знову зсунулася ближче до мене.

— Просто подумай.

Він уже був біля дверей, коли зупинився.

— Довго не думай.

Рука лягла на ручку.

— Завтра чекаю відповідь.

І лише тоді він озирнувся.

— Або ти зникаєш, — він змовк на мить, — або залишаєшся тут, але без допомоги і безпеки теж.

Слова зачепилися десь усередині й залишилися там. Раніше я почула б у них загрозу, тепер почула інше. Я по-справжньому зрозуміла, що означає бути самій.

— Поруч із тобою він перестав думати як бос. Саме тому це сталося, — додав майже нечутно і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Я стояла посеред кімнати і не рухалася. Погляд ковзав по столу — паспорт, квиток, гроші. Все лежало акуратно, ніби це був просто набір речей, а не моє зруйноване життя.

— Його більше немає... — Слова прозвучали зовсім неприродно, наче вони були не про нього.

Я зробила крок до столу, торкнулася обкладинки паспорта: чуже ім'я, чуже життя. І в ту ж мить мене різко накрило. Я не встигла навіть вдихнути, як підступила нудота. Розвернулася і майже побігла до ванної.

Холодна плитка під колінами. Світ звузився до уривчастого дихання, до гіркого присмаку, до шуму крові у вухах.

Коли відпустило тіло — всередині стало тільки гірше. Я не піднялася одразу. Просто сиділа, впираючись у холодний кафель долонями, намагаючись зібрати себе, але не вийшло.